Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Мій друг Борис – філософ. Він читає книги. Книга за книгою, книга за книгою. Борис каже: якби за кожну прочитану книгу йому платили по центу, він уже став би мільйонером.

Але так не є. Сам Борис підтверджує це.

Борис носить німецьке військове кепі, в нього пронизливо-блакитні очі, обличчям він схожий на Степана Бандеру. Один в один. Гіпсова маска, зроблена з обличчя мого товариша, підтверджує, що перед нами філософ. «Посмертну» маску Борисові (хай будуть довгими його літа) робила дівчина-гример з одного мандрівного театру, на занедбаній гідроелектростанції неподалік Канева.

Борис уміє аргументувати. Він може аргументувати будь-що. Ось як Борис аргументував, що сокира (рос. топор) жіночого роду, а АК-47 (укр. гвинтівка) чоловічого (у вищому метафізичному сенсі, ясна річ):

– Сокира – зброя Калі. Хоча нам відомо, що парашу [18] була і в руках Вішну, але Вішну – трансцендентна персона, він вище за розділення на статі. Сокира – вона ділить навпіл, це дуже жіноча риса. Навіть те, як ми говоримо (Борис казав це російською, звертаючись до дівчини з Геленджика) – «тОпОр», «тОпОрОк»…

Ось так. Ніжно, м’яко, по-жіночому.

А що ж гвинтівка?

– А-Ка! – рубає Борис. – А-Ка! Він дірявить, він нагрівається, ним можна скосити армію.

Борис – буддист. Він проти закладів типу «Криївки» у Львові, тому що вони розпалюють ворожнечу між живими істотами. Господь Крішна, Будда Гаутама, Басьо – всі вони заповідали любити життя. Розділяти на своїх і чужих – значить кромсати єдине. Що є Єдине? Єдине є Бог. Не убий – це вам не абищо.

Кров у присутності Бориса я бачив тричі. Вперше – коли ми поверталися з тундри. На магніті біля керма у водія «пазика» було прикріплено ніж, невідомо навіщо. Посеред дороги, в дощ, машину завернуло, і хлопець-водій глибоко порізав руку. Борис допомагав бинтувати.

Вдруге я бачив кров і Бориса, коли один із учасників диспуту, за браком аргументів, ударив іншого сокирою по голові. Це було влітку, на природі, під час обіду.

Втретє я бачив кров на великому пальці своєї ноги, коли розсік його рискалем, закопуючи Бориса на пустельному піщаному пляжі на Дніпрі. Дюни були порослі вербою, ми називали їх чапарралем. Борис лежав на дні могили, яку ми викопали разом. Я присипав його з лопати піском, стараючись не засипати паперової рурки, через яку Борис збирався дихати. Не питайте мене, навіщо йому це було потрібно.

Мій друг Борис – Аполлон. Він багато разів їздив на Північ, а потім повертався в ойкумену. Цього літа Борис ходив у похід в Карпати. На початку осені у своєму блозі він написав такі слова:

«…Після того як проявилося дещо, воно стало всім, бо нічого, крім буття, бути не може. Єдиною думкою, котра могла б виразити це, є Я ЄСЬМ, де Я – тільки стрілка, вказівник, маркер того, що є буття. Будь-яка інша думка применшила би буття, зробила б його фрагментарним, перетворила би світ на множину речей. Вони залишились би тим самим буттям, але буття втратило би простоту і ясність. Перебування в повноті позбавлене будь-яких оцінок, емоцій. Не можна сказати, що це – добре, бо немає злого, та й хто може оцінювати, і стосовно чого, якщо є тільки Єдине, а більше нічого».

Під невеликим описанням значилося: «Подія сталася 19 серпня, у день Преображення Господнього, біля гори Піп Іван, Чорногорський хребет, Карпати».

Що знає про себе чоловік? Чоловік не знає про себе нічого.

2011

Ми зустрілися з Ольгердом Костянтиновичем після тривалої розлуки. Мабуть, року півтора ми не бачились. Він простував до мене під мостом, що на виїзді з Києва, з ментоловою сигаретою в руці.

– Невже я так сильно змінився? – спитав він мене.

Я побачив його, щойно коли він опинився за кілька метрів від мене. Можливо, тому, що був, як завжди, непримітним, наче мімікруючий метелик. А може, тому, що з роками ставав дедалі прозорішим для людей загалом.

Болотяного кольору поношена куртка добре приховувала його на тлі травневого сіро-жовтого бетону Видубичів. Вона ніяк не нагадувала про того Ольгерда Костянтиновича, якого я бачив востаннє: фрак, біла сорочка, манжети із запонками, бант, зачесане назад волосся, наче в композитора-романтика, сигара, пронизливий погляд людини, яка знає, що значить ходити в море під вітрилом. У нашому звичному місці зустрічей, де подавали добрий мате, він висловився якось у тому дусі, що, мовляв, усе його зовнішнє зараз – суто аполлонічне: впорядковане й мирне. Тоді як усередині клекоче хаос, про який ніхто не має й гадки. Висловився, як і слід говорити магам.