Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Остання її спроба зав’язати стосунки з чоловіками закінчилася стрибком з вікна першого поверху. У хатніх тапцях, у домашньому одязі вона вистрибнула просто на сніг і побігла чимдуж до людей, а її молодик з ножем у руці уже вилазив за нею слідом.

Люба вміла дивовижно посміхатися. Ми з Віктором, моїм орлиноносим приятелем з півдня Росії, довго намагалися вгадати, яка ж професія Люби в житті. Медична сестра? Вчителька молодших класів? Відділ зв’язків із громадськістю? Її посмішка була непроникною і заспокійливою. Ніколи не сказав би, що вона пустила сльозу, бо згадала чоловіка, який зробив собі «золотий заштрик» у лісі Підмосков’я, глупої зимової ночі, незважаючи на всі її ридання та благання не робити цього.

Якось вона теж опинилася на березі Дніпра під Каневом, недалеко від того місця, де стояв табором мандрівний театр Ольгерда Костянтиновича. Вона стояла на березі ріки одного туманного ранку і спостерігала, як повертається на каное Ольгерд Бориско. У плащі з закоченими рукавами, підперезаний якоюсь шворкою, з волоссям, перехопленим червоною пов’язкою, він нагадував одержимого, що ходить світами. Не наважившись попросити в Ольгерда Костянтиновича човна, вона так і прождала би, доки не розійшовся туман. Бориско сам запропонував їй, і Люба, стоячи в каное, як у гондолі, попливла в «молоко».

Вона повернулась іншою людиною. Або духи відпустили її, або вона зрозуміла, що мертві самі мають ховати своїх мерців.

Ольгерд Костянтинович часом возив у своєму каное черепах. Переправляв їх з одного місця в інше. У будиночку в Григорівці я бачив картину, намальовану ним ще в період «фраєрування»: безліч черепах, що пливуть до світла, побачених із дна прірви.

Іншу картину Бориска я бачив у Таганрозі в приватній колекції людини, чиє ім’я цікавило СБУ ще від початків незалежності. На картині зображено жінку-сфінгу – наполовину левицю, наполовину людину – і символи трьох часів: профанного, ієрархічного і перпендикулярного. Шию Сфінги перетинав грубий шов. Муза Бориска, упізнавши у фігурі Сфінги перса суперниці, кинулася з ножем спершу на картину, а потім – на художника.

Бориско вже давно не малював.

– Я хотів би знову виїхати на пленер, – поділився він, коли ми нарешті вибралися з машини. Ольгерд Костянтинович дав указівки водієві, як безпечно виїхати з цієї глушини. Ми сіли при дорозі в затінку. Ольгерд Костянтинович запалив. – Це болісне відчуття. Мені бракує живопису.

У нього важкий клунок з їжею для Діді Ольгердівни. З весни вона остаточно переїхала до Григорівки. Планувала залишитися там на зиму.

– Мене теж витісняють із Києва. Цієї зими майстерні художників від Профспілки вирішили не опалювати. Всі мої підопічні поздихали. Всі риби, раки, всі молюски. Так що тепер мене в Києві ніщо особливо й не тримає. Скоро я теж переїду, як Діді Ольгердівна. Уже такий вік, що пора присвятити себе головному – готуванню до мандрівки.

Костянтин Ольгердович усміхнувся посмішкою замшілого пня.

– Ви вже відчуваєте настільки реально?

– Дуже. Все почало відбуватися надто швидко.

– Є два моменти в житті, коли ми відчуваємо плинність життя по-справжньому. Перший – це коли ми підростаємо і в нас кожен день щось змінюється в тілі. Шкодую, що коли був малим, не настільки уважно придивлявся до змін, які відбувалися зі мною. І другий період – десь у моєму віці. Ти починаєш старіти, і все знову змінюється дуже стрімко, раптово. Тіло починає відмовляти. Причому геть несподівано. Там, де ти не очікував цього. – Ольгерд Костянтинович призупиняє ходу, аби перевести подих. Дорога наша пролягає крізь густі зарості, йти вгору такою стежкою непросто. Коли Ольгерд Костянтинович завмирає, завдяки своїй болотяній куртці він майже одразу зливається з середовищем.

– Весь інший час – від сімнадцяти до п’ятдесяти восьми – суцільна ілюзія. Не довіряй їй. Здається, ніби нічого не міняється, але насправді це не так. У мене таке враження, наче все, що зі мною відбувалося попередні п’ятдесят вісім років – це тільки підготова, аби я краще міг зрозуміти той спектакль, який триває зараз.

Знімальну групу я зустрів на кручі.

З-за пагорба виїхав джип і зупинився біля мене. У його полірованих вікнах відображалося небо, особливо синє після обіду. Дніпро погідно плинув далеко внизу. Хмари погідно пливли високо вгорі.

Із «джипа» вийшов мій товариш Віктор, схожий на хижу птицю. Розмахнувшись руками, наче крильми, він виставив їх уперед, аби обійняти мене.