Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Йому було вже далеко за п’ятдесят. Він виглядав на гребені останнього злету сил: довгий плащ, щетина, вертикальні леверкюнівські зморшки на щоках, загалом німецьке, а може навіть швейцарське обличчя – обличчя блакитноокого лісоруба-протестанта, шкіряна сумка з атрибутами, призначення яких ніколи не стане відомим ані мені, ані широкому загалу.

Серед атрибутів десь мала бути олія герані. Як і персонаж Томаса Манна, Ольгерд Костянтинович страждав на тривалі мігрені.

Сигара – майже випадкова в його руках. Зазвичай – «прилуки». Іноді щось ментолове.

Зараз, під мостом на виїзді з Києва, Ольгерд Костянтинович виглядав років на десять старшим. Наче гриб, який із часом набирає порохнявості, він покривався пилюкою часу сильніше, ніж інші речі, мабуть тому, що зазвичай вибирав місця, де вітер потойбіччя дув дужче.

Його очі були гострими і вицвілими. Щось вікодавнє визирало з них.

Якось я чув, як він називав себе «фраєром», але – в минулому часі. «Був». Зараз я би сказав, що фраєрства у ньому збавилося ще наполовину.

Під мостом на нас чекало чорне «ауді». Мабуть, це єдиний раз у житті, коли нам доведеться їхати разом у його відьмацькі місця розкішним «німцем». Водій відмовчувався всю дорогу, а ми й не заговорювали.

– Цієї зими у мене був аскетичний період, – сказав Ольгерд Костянтинович. – Улітку, коли ми їздили на гастролі з театром, у мене вкрали всі мої пожитки. Я зберігав усі найцінніші речі в одній сумці. Там було все: гроші, документи, предмети сили. Вкрали всі гроші театру. Близько двадцяти тисяч. Я провів решту літа під Бабиною горою. Ловив рибу з Діді Ольгердівною. Коли стало холодно, перебралися в Григорівку. Коли в Григорівці настає осінь, ти знаєш, там хочеться покінчити з собою…

Я слухав і кивав головою.

Сто років не був у Григорівці.

Ми під’їжджаємо до села. Далі, за селом, останній хутір – Лукавиця. Далі – Зона.

Покійний Сталкер, Володя Таран, не раз намагався натякнути на природу Ольгерда Костянтиновича. Кожного разу, мовби між іншим, він зауважував: «А Бориско наш не любить Зони, ой не любить». Зона до демонів ставиться вороже, це знав кожен.

Втім, особливого страху в Ольгерда Костянтиновича перед Зоною я не зауважував. Він полюбляв блукати там, точніше, намагався заблукати в ній кожного разу, коли виходив на прогулянку, але, на жаль, знав її надто добре. Мапографічні похибки він допускав лише аби потішити дам, які, наважившись, вирушали босими вглиб півострова, в ніч, вірячи, що попереду – справді прогулянка на півтори години.

Сталкер був сусідом Бориска. Він жив за сім кілометрів від Григорівки у спеціально викопаній для себе печері. Там він рятувався від алкоголізму, який переслідував його по п’ятах від часів розвалу СРСР. Тоді він, молодий офіцер КДБ, не підозрював, що його особливі здібності до визначення характеру людини за почерком, які дозволили йому в такому юному віці отримати квартиру, автівку і солідний оклад, а також право носити табельну зброю, будуть потрібними лише для вирахування з-поміж десяти кандидатур на посаду бухгалтера того, хто більше боятиметься красти. Він не знав, що йому доведеться жити на копійки в холостяцькій квартирі під Трипіллям, вишукувати підказки до розгадки таємниці Зони з пісень Бутусова і книг Шилова, не знав, що боротьбу зі Звіром доведеться вести самотужки.

Зрештою, я теж не знав, що одного морозного ранку мені доведеться виводити з його квартири сорок пігмеїв з Санкт-Петербурга, які приїхали серед ночі, без попередження, на курси графології, якраз тоді, коли він спробував перервати свій триденний запій десятком пігулок діазепаму.

Сталкер знав Зону. На Зоні йому не хотілося здохнути. Він захищав Зону. Він був готовий убити, був готовий померти, якщо треба.

Ольгерд Костянтинович, що страшно, теж.

Тієї осені, коли в Ольгерда Костянтиновича вкрали сумку, він до перших приморозків харчувався рибою. Удвох із Діді Ольгердівною вони випливали на Дніпро і закидали сіті. Ольгерд Костянтинович казав, що за день могли впіймати до сорока рибин. Частину улову вони передавали ще живому тоді Сталкеру. Сталкера не стало взимку.

У них було старе каное. Досі не можу забути переміну, яка сталася з Любою, дівчиною з Москви. Власне, не те, щоби зовсім дівчиною. Любі на той момент було якраз посередині між тридцяткою і сороківкою. За спиною два невдалі шлюби. Тіла першого чоловіка так і не знайшли в тому лісі під Москвою. Вона здогадувалася, що він справді зробив так, як завжди погрожував, – заштрикнув собі смертельну ін’єкцію героїну. Одначе тіла так і не знайшли. Ми гуляли з нею Києвом якось, і вона вказала на рекламу квасу «Тарас». «Все таки щось змінюється, – мовила. – Ще рік тому я почала би ревти, якби побачила це ім’я. В Росії воно ніяк не популярне». Минуло п’ятнадцять років, і тільки рік тому вона перестала плакати, коли бачила випадково ім’я свого чоловіка. Той нікчемний француз, який був у неї після Тараса, хоч і допоміг їй розпочати який-такий бізнес, щасливою її не зробив. І який сенс у тій кав’ярні, хай і на Пушкінській, якщо минулого року вона збанкрутувала. І який сенс у тому французі, що він весь анархічний, який сенс у тому, що він бачить світимість, як дон Хенаро, який сенс у тому, що він у захваті від українського самогону, якщо її серця не знайшли в лісі разом з тілом Тараса.