Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

– Ну, значить так. Ми з товаришами, – Віктор вказує на Сашу і на Діму з камерою, – вирішили приїхати на кілька днів на півострів. Дослідити цю глушину. У нас є деякі задумки на майбутнє з приводу тутешніх місць…

– На майбутнє… – гмикнув Ольгерд Костянтинович. – Так, так. Продовжуйте…

– Ви щось знаєте про ці місця? – підіймається на повний зріст Віктор і загрозливо нависає над Ольгердом Костянтиновичем. – Розкажіть, нам важливо дізнатися якомога більше. У нас виникла деяка позаштатна ситуація…

Ольгерд Костянтинович задоволено посміхнувся.

– Я приїхав у ці місця на декілька днів, а залишився на все життя. Дивіться, щоб із вами не сталось такого ж, – сказав Бориско Саші. – Вони живі… Сюди потрібно приїжджати помирати… – Ольгерд Костянтинович кинув погляд у вікно. За вікном смеркалося. – Ну, власне кажучи, раз ви наважилися приїхати сюди, перед вами постає велика задача – зуміти звідси видістатися. І навіть якщо вам здаватиметься, наче ви виїхали з півострова, ваше життя може кардинально змінитися і ви блукатимете по ньому до кінця своїх днів.

– Тут були випадки самогубства… Ви знаєте щось про них?

– Самогубства… ну, тут цього повно. Особливо на осінь. Тут таке коїться… Коли ви бачите, як із цих дерев відлітає листя, треба мати дуже багато сил, аби втриматися від того, щоб і самому не відлетіти, слідом за цим покликом.

– Неспокійні будинки? – цікавиться Віктор.

– Купили один, он там, трохи нижче. Там жив наш оператор. – Ольгерд Костянтинович виразно подивився на Діму з камерою. – Недовго. Він купив цей будинок задешево в однієї сім’ї, яка спробувала звити там гніздо. Закінчилося тим, що дружину того власника поклали до психіатричної лікарні, а сам власник тяжко захворів.

– Було б цікаво заночувати в цьому домі, – озвучує свої плани Віктор.

– Нічого цікавого. Звичайні лярви. Приходять уночі під виглядом чоловіка чи жінки і висмоктують із вас життєву силу.

– Ну, гаразд, – каже Віктор. – Я бачу, ви людина з досвідом, погляньте, цей знак з’явився у нас сьогодні вночі. Хтось запалив вогонь у формі хреста, оточеного колом. Вам це нічого не нагадує?

Ольгерд Костянтинович дивиться. Усміхається. Підводить очі. Знову цей погляд знизу вгору, ця вдавана смиренність старого фавна.

– Це лабіринт.

– Знято. Дуже добре, – перериває процес режисер. – Але, будь ласка, Вітю, трохи жвавіше. В Олега знову мікрофон треться об тканину, поправте йому. Давайте ще раз.

Починаємо дубль із мовчанки.

Ольгерд Костянтинович запалює сигарету і з-під брови позирає на Віктора в яскравій футболці з логотипом «Формули-1», такої недоречної в цьому порослому мохом будинку. Якось один із слухачів курсу Ольгерда Костянтиновича (курсу лекцій, який можна було би назвати «Як керувати Всесвітом непомітно для санітарів»), поцікавився: чому Ольгерд Костянтинович палить. Той відповів, що його життя настільки аскетичне, що без тютюну воно позбудеться останнього промінчика надії. Я знав, що воно справді таке. Він міг усеньке літо жити на одній зупі з кропиви, ходити босим по встелених колючками акацієвих лісах, спати по три години на добу, по вісімнадцять годин на добу працювати над якоюсь ідеєю.

– Несподівано бачити стільки людей, – нарешті каже Ольгерд Костянтинович, задумливо пускаючи дим. – Треба мати на увазі, що всі, хто потрапляє у ці місця, потрапляють під певний сюжет. Ви готові до того, що ваше життя від сьогодні зміниться?

Тут не витримує Саша:

– Скажіть, ви щось знаєте про знаки, які з’являються у вогні? У нас тут таке сталося вночі… Ми спали. І хтось прийшов, виклав багаттям символ… Ми не знаємо, хто це міг бути.

– Так, з’явився певний знак. Ми прокинулися посеред ночі, вже нікого не було, – повернув собі ініціативу Віктор. – Я замалював його. Погляньте.

Віктор показує записник із малюнком Борискові.

Бориско злегка усміхається. Він кутається глибше у своє дрантя, струшує попіл від сигарети. Курить він так ощадливо, поглинаючи увесь дим, що навіть запаху практично не відчувається.

– Ви знаєте, що це? – питає Саша, округливши очі.

– Лабіринт, – відповідає Ольгерд Костянтинович. – У вас, до речі, щитоподібна залоза збільшена.

– Я знаю, – ніяковіє Саша і поправляє комірець майки.

– Лабіринт – це символ цього місця. Вам доведеться пройти крізь нього. – Ольгерд Костянтинович дивиться на Сашу, так що стає зрозуміло, що його «вам» адресоване їй. – Тут є один лабіринт недалеко звідси. Олег вам може показати.