Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Він тримається за серце. Коли Діді Ольгердівна виходить, я вдруге за сьогодні питаюся, як його здоров’я.

– Трохи паморочиться, – коротко каже Ольгерд Костянтинович.

Ми ще трохи сидимо, я думаю, чи не подарувати Ольгерду Костянтиновичу краплі з бобів святого Ігнатія, і врешті йду спати.

Вночі отримую есемеску від далекої знайомої: «Дуже хвилююся за тебе. Молюся Богу за те, щоби з тобою все було добре». Відчуваю себе захищеним, знову засинаю.

На ранок ми зустрічаємося до сніданку. Трав’яний чай, завивані накладанці з лавашу і сиру, свіжі овочі.

Діді Ольгердівна розпитує Ольгерда Костянтиновича про його останнє звершення – доповнену і завершену систему класифікації людських ґанджів на прикладі типів характерів.

– Европейська думка загалом побудована на патології, – розповідає він. – Вона покликана увіковічнити гріх, узаконити злочин. Зробити його ознакою винятковості індивіда.

– Ви еволюціоніст, – кажу я.

– Я завершив свій Новий Заповіт еволюціонізму. Соціонічна модель злочину.

У його класифікації присутні хрестоносець, язичник, нероба і фауст. Діді Ольгердівна доводить, що або Еркюль Пуаро – нероба, або Агата Крісті помилилася в описанні.

– Згадайте цю його фразу, Ольгерде Костянтиновичу: «В опаданні жовтого листя з дерев викликає жаль той факт, що воно не лягає акуратними купками, а розлітається навколо». По-моєму, це вказує на те, що він усе ж таки належить до нероб, причому нероб денного, аполлонічного типу.

– Цієї осені я завершив свою монументальну працю, – пояснює Ольгерд Костянтинович. – Поки ми сиділи з Діді Ольгердівною без грошей у Григорівці, я закінчив власну соціонічну модель. Я завжди відчував недовіру до моделі, яку запропонувала Аугустінавічюте. [19]Було відчуття, що там закралась якась помилка. У жовтні я взяв аркуш міліметрівки розмірами метр на метр і почав наносити на нього основи нової моделі. Це зайняло в мене два місяці.

– Ольгерд сидів по шістнадцять годин над нею, просто не можна було пройти повз, так напружено працював… – каже Діді Ольгердівна.

Я вже чув відгуки від своєї знайомої Вікторії, яка розмальовувала один із кутів у домі Діді Ольгердівни. Вона казала, що нова мапографія просто стинає голову.

Я кажу Ольгерду Костянтиновичу, що його аскези кидають у холодний піт.

– Йоги вважають, що вся сила аскез накопичується в нас у ступнях, – кажу я йому. – Тож якщо ви захочете поділитися цією силою з Діді Ольгердівною, аби вона краще розуміла вас і ваші експерименти, їй необхідно масувати вам ступні.

– Гм, ступні… Цікаво, я завжди мав особливий інтерес до ступень, – відповідає Ольгерд Костянтинович. – Я з дитинства вважав, що вони недосконалі. Лещата, лижви, кеди, зрештою – усе це різні насадки на ступні, щоби поміняти якість нашого існування. Я бажав би, аби в мене замість ступень були копита…

– Копита? – дивуюся я.

– І хвіст. Тоді я вважав би, що людське тіло досконале.

Коли Діді Ольгердівна вийшла з-за столу, я передав Ольгерду Костянтиновичу краплі.

– Ці ліки зроблено з бобів святого Ігнатія. На острові, де він мешкав в останні роки життя, він знайшов певну рослину, яка допомагала йому в його муках. Це ліки проти горя, – кажу я Борискові. – Даю вам їх, бо, наскільки можу судити, симптоми в нас однакові. Мені вони вже не потрібні.

– А які були симптоми у тебе?

– Біль у серці – гострий, сухий, ріжучий. Нудота. Запаморочення голови. Аж до втрати свідомості. Відчуття нещастя. Це все – ознаки горя.

– Ну, загалом такі ж, – погоджується Ольгерд Костянтинович і ховає ліки в рукав.

Я вирушаю до Лукавиці, уже по дев’ятій, сонце припікає. Операторська група в Лукавиці, за сім кілометрів від Григорівки, майже на кордоні з Зоною, зупинилася в домі такого собі молодика, одного з тих, хто втік, будучи сповна розуму, від цивілізації, де мав вигляд меткого шеф-кухаря одного з найдорожчих київських ресторанів.

Ми знімаємо сцену, в якій виявляється, що Саша страждає на лунатизм. Схоже, вона сама це коло з вогню і виклала.

Сідаємо на машини та їдемо до лабіринту. Лабіринт міститься біля недобудованої гідроелектростанції неподалік Бучака, загублений серед верб на штучному пляжі. Його будувала донька незабутнього маркіза де Карамболя, того самого, який вітав у себе київського мага Олика Б. банкою протухлої душенини.

Віктор, не приховуючись, ділиться своїми думками просто в машині.

– От я думаю, Олеже, що ж Саша за жінка така. Сашо, ти заміжня?