– Ні, якось не склалося.
– Дітей позашлюбних немає? – уточнюю я.
– Ні, – знічується Саша.
– От і прикинь тепер, Олеже. Дев’ятеро чоловіків збираються бозна-де, аби влаштувати цій молодій особі ініціацію в лабіринті. Одна Саша проти дев’яти чоловіків. Ти ж усвідомлюєш, Сашо, що це буде за ініціація?
– Типу того, – невиразно відповідає вона.
Віктор випитує рік і дату народження Саші й вираховує знак Саші за майянським гороскопом. Виявляється, що ми з Віктором – наче два її ангели-охоронці, один справа, інший зліва. Випадковостей у таких місцях не буває.
Саша проходить ініціацію лабіринтом. Вона мовчки ходить його поворотами, вітер тріпоче її волосся. Блакитне небо пропікає полуденне сонце, білий пісок і кущі верб додають відчуття сюрреалістичності цьому безлюдному пляжу. Саша виходить з лабіринту і починає плакати, камера знімає це, але вже не зрозуміло, чи вона плаче награно, чи це – по-справжньому.
Зелені хащі тріпочуть у сутінковому вітрі. Саша пробирається крізь зарості до дому Діді Ольгердівни. Побільшеним кадром – її обличчя, спотворене якимось стражданням. Камера ковзає по дому оператора, де колись жила сім’я, що трагічно закінчила в божевільні. Знову – погляд угору. Сад Діді Ольгердівни. Вхід до будинку. З дому чується музика. Хтось грає на фортеп’яно. Камера наїжджає на двері, й ті розчиняються навстіж. Саша заходить до вітальні та застає дивну високу постать за роялем у куті. Поля широкого капелюха затуляють її обличчя.
– А де Ольгерд Костянтинович? – з нотками паніки в голосі озивається Саша.
Музика обривається, піаніно замовкає.
Постать обертається, стає зрозуміло, що це – жінка. У неї воскове обличчя і неприродна посмішка. На ній яскравий макіяж. На плечі в жінки сидить велика ящірка.
Жінка погладжує ящірку на плечі й промовляє:
– Ольгерд Костянтинович? Він тут не живе. Це мій дім.
– Але ж я бачила його вчора?
– Вчора? А-ха-ха-ха-ха! – сміється жінка. – Це неможливо! Його не було тут уже кілька місяців.
Саша безсило падає в крісло біля вікна, під узором, що малювала Вікторія, ця думка знову і знову закарбовується мені в голові: під узором, що малювала Вікторія.
– Сашо, – озивається Віктор, що заходить до вітальні. – Нам час їхати. Куди ти втекла?
– Мені потрібно побачитися з Ольгердом Костянтиновичем, – тихо каже Саша до Діді Ольгердівни.
– Ну, він появиться нескоро, але ви можете зупинитись у мене і пожити, скільки вам треба, – з неприхованою радістю каже Діді Ольгердівна. – Залишайтеся!
– Сашо, ти що надумала? – кажу я. – У тебе вінчання. Тобі треба повертатися до Києва.
– Я залишаюся.
Діді Ольгердівна переможно дивиться на мене, на Віктора, на програміста, на чоловіка з камерою. Їй є чому порадіти. Її рука автоматично гладить ящірку на плечі. Сутінки пульсують в очах синім і білим. У вухах гудить тиша півострова.
– Знято!
Ми повертаємося в одній машині – я, режисер, Ольгерд Костянтинович, оператор. Віктор, Саша та решта команди їдуть іншою. Режисер «переливає» знятий матеріал на свій «макбук про». Він задоволений.
Темніє, ми їдемо короткою дорогою крізь ліси. Колись Ольгерд Костянтинович їздив цими лісами на старій «волинянці» з відкинутим верхом. Бориско розповідає, як складно проїхати цим коридором восени, коли все тут перетворюється на багнюку. Я згадую його слова про Григорівку, опадаюче листя і про осіннє тяжіння до суїциду.
Ближче до Києва зморює сон, і ми в тиші в’їжджаємо в місто. Під мостом, на цей раз Індустріальним, Ольгерд Костянтинович прощається з нами позою єгипетських жерців: обидві руки здійнято вгору, одну ногу виставлено на півкроку вперед. Так проводжають в останню путь, тому що будь-яка путь може виявитись останньою.
Я дивлюся в дзеркальце заднього виду – старіючий чоловік у зашморганій зеленій куртці, з клунком під ногами. Він стоїть під мостом, маленький порівняно з огромом траси, і робить жест ієрофанта-єгиптянина. Його постать, наче осіння ніч – блискавицями, пронизана самотністю. Далі він опускає руки, бере свою торбину і йде кудись у пітьму.
2012
Тот, кто взял ее однажды в повелительные руки,
У того исчез навеки безмятежный свет очей,
Духи ада любят слушать эти царственные звуки,
Бродят бешеные волки по дороге скрипачей.
Николай Гумилев, «Волшебная скрипка»
Естество попирая и страх,
Встанет раса труда и мистерий…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу