Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

– Яка тема? – пожвавився Слава.

– Внутрішня свобода. Вихід за межі звичних поведінкових моделей.

– Бомба, – погодився знавець ентеогенів.

– Відносини в сім’ї. Відносини на роботі. Відносини між людьми. Я хочу зробити цей семінар для менеджерів середньої ланки. Це найбільший сегмент ринку, який зараз споживає лайт-езотерику. Їм потрібна ефективність. Зроби або здохни. Знаєш, як їх називають? Їх називають офісним планктоном. Вони як маленькі рачки, що їх тоннами поглинають кити корпорацій – проціджують крізь вуса і ковтають. Я хочу дати їм інструмент, який допоможе їм звільнитися. Припинити плисти за течією. Почати невидиму революцію. Я хочу долучити до цього Фейсбук. Це буде новий тип семінару – таємні заняття, де інструкції надсилатимуться через соціальні мережі, через скайп, через аську. Не треба нікуди йти. Достатньо один раз зустрітися, щоб отримати один-єдиний практичний досвід. Короткий, але дуже сильний.

Віктор глибоко затягнувся кальяном, тримаючи паузу, і ефектно видихнув.

– Я передаватиму їм момент істини . Летючу мить свободи. Так, аби вони відчули – свобода реальна. Все інше відбуватиметься в повній таємниці. Я розсилатиму їм повідомлення із завданнями, які підштовхуватимуть їх долати нові й нові внутрішні перепони. Можливо, я назву цей семінар «Три пекла». Перше пекло буде холодним – коли їм доведеться чекати. Уяви: ти один, на холоді, в темряві. Ти не знаєш шляху. Ти не знаєш, чи прийде зв’язковий. Можливо, про тебе забули. І ніч – така довга… – Віктор вдоволено пустив дим. – Друге пекло – гаряче. Треба діяти. Перед тобою – низка неможливих завдань. Щось таке, за що тебе можуть звільнити… Або посадити… Щось, де треба переступити межу. І тебе потихеньку підсмажують на вогні твої думки. Здається, секретарка про щось здогадується. І твій сусід починає щось підозрювати. Можливо, вони вже зазирали у твою поштову скриньку? Треба стерти всі послання одразу ж. Все, що ти боявся дізнатися про себе, починає підійматися на поверхню. Ти наче граєш у гру «Мафія»: навколишні здогадаються чи ні, що ти – мафія? Ось так…

Віктор кивнув головою, і Слава невпевнено засмикався на кріслі. Часом ідеї Віктора видавались позамежними навіть йому, знайомому з «АК-47», вжитому на піку дії «В’єтнамського різдва».

– І третє пекло – це надра чорної діри. Пекло тиску. Момент істини. Момент, коли тебе приставляють до стінки для розстрілу і ти мусиш вирішити, хто ти: той, хто дозволяє робити щось із собою, чи той, хто сам вершить реальність.

Віктор усміхнувся, замилований змальованою картиною.

– Я хочу зробити революцію серед менеджерів. Уже практично готовий пакет інструкцій. Це особливі команди, побудовані за принципом мозаїки Пенроуза. Вони почнуть ширитися країною, як вірус. Славо, я боюсь тобі це розповідати, та що там, я боюся зізнатися в цьому самому собі… Здається, я відкрив, що таке «вибухова технологія». Коли пакет команд буде запущено, події, які почнуть відбуватися з цим сегментом, уже ніхто не спинить. Це ширитиметься, як пожежа в степу. І головне, до останньої хвилини ніхто з босів нічого навіть не запідозрить. Мозаїка буде самоорганізовуватись. Ну, це, звичайно, мої припущення. Я просто знаю, що у мене в руках бомба, і я гадаю, що час поміняти розстановку сил на ринку.

Саме таким я його побачила. Засмаглим. Зарослим щетиною, наче останній тиждень він не жив, а виживав. Голим по пояс. Він стояв на кручі над рікою, немов генерал іще невідомої мені армії, а біля його ніг, в ряд, сиділо з десяток людей. Всі з рівними, як штики, спинами, із заплющеними очима, занурені у себе. Тривала третя година медитації. Я запізнилася, як завжди, я скрізь запізнююсь, але, здається, сьогодні це запізнення варте того – аби побачити його, великого і жахливого, який веде військо, ні, не військо – таємний загін особливого призначення, внутрішніх надвояків, веде їх глибше і глибше, туди, де закінчуються території нашої батьківщини, нашої самості, і де починаються дикі землі – далі вглиб, у світ непроявлений, зі світу форм у киплячі надра психіки, туди, де зароджується дійсність.

Ах, мамо-матусю, де моя молодість, де мої зошити з віршами? Чому я більше не пишу сонетів? Коли я дивлюсь на нього, у мене в голові починають з’являтися рими.

Віктор підкликав офіціанта-араба, аби той поміняв вугілля в кальяні. З новим жаривом тютюн розкурився відмінно. Сигари не дійшли ще й до половини. Їх високості підіймалися вище і вище.