Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Їх високості стояли у внутрішньому дворику київського будинку.

– Слухай, – озвався раптом Слава. – Ти мені колись вірш класний розказував. Я ніяк згадати його не можу… Як там? «Милый мальчик, ты так молод…»

– Милый мальчик, ты так весел, так светла твоя улыбка, не проси об этом счастье, отравляющем миры, – продекламував Віктор і уважно, проникаючи внутрішнім зором углиб Слави, подивився на товариша. Хлопцеві стало не по собі від цього погляду. – Ты не знаешь, ты не знаешь, что такое эта скрипка, что такое темный ужас начинателя игры!

Слава усміхнувся, але мурахи забігали у нього по тілу.

– Ну все, успіху тобі. Ти на метро?

– Ні, мені вниз, на маршрутку, – сказав Віктор, перервавши дивну паузу в їхній розмові. Все, Віктор знову був у бою. – Йдеш?

– Так. Щасти.

– Давай, друже, тримайся, – сказав йому Віктор, і Слава пішов на метро.

Надійшло повідомлення від чергової пасії його світлості: «Я чекаю на платформі. Де ти?». Слава усміхнувся, пригадуючи розмову з Віктором. Як людей заморочує часом, це ж треба! Все ж так просто. Адже ти – Бог!

«Зараз буду, 7 хв.», – відписав він дівчині.

І, насвистуючи, попростував до метро.

24.12.2012

Його звали Татком. Іноді – Батею, іноді – Папою. Останній варіант йому подобався найменше, бо означав санскритом – «гріховний». Хоч і приходив цей комплімент від найбільш ніжної, слабкої частини його аудиторії – дівчаток віком від вісімнадцяти до тридцяти, – він боявся його. Можливо, тому, що санскритське слово «папа» нагадувало про вкриті лускою спини чудовиськ («чудовиськ учинків», як висловився один його товариш у своїй поетичній збірці – у нього завжди було вдосталь товаришів серед київської богеми), що виринали у темному колодязі його пам’яті. Нагадуючи про те, що хотілося забути.

Власне, йому не подобались ані вісімнадцяти-, ані тридцятилітні. Він не належав до тієї категорії молодих і хтивих, котрі чіпляли собі партнерок для тантри при свічках на завішаній індійськими покривалами квартирі, – він знав, як печально може скінчитися цей шлях. Це було дорогою гріха – хоч як він намагався ігнорувати православний, моралістський контекст цього слова.

Йому подобалися зрілі стосунки.

Такі стосунки, де всі рожеві шмарклі, весь юнацький слизець ніжностей було вичерпано. Де залишалися справжні особистості – зрілі, сформовані. Жінки під сорок. Самотні, з розлученням за спиною – аби не вдови.

У давніх трактатах говорилося, що той, хто бере собі за дружину вдову, падає на саме дно суспільства.

Щоправда, схоже писалось і про тих, хто кохається в розлучених, але він завше робив поправку на наш вік – вік Калі. Залізний вік, вік чвар і розбрату. Вік, коли навіть убивство – убивство тварин – у принципі, могло бути виправданим.

Що вже казати про захист самотніх дружин бізнесменів, котрі проміняли своїх вірних супутниць на роботу, друзів і дівчаток більш юного віку й більш демократичного характеру. Ці втомлені склом і бетоном, нескінченним шопінгом і салонами краси лебедиці як єдину розраду мали пару годин у його затишній, сповненій фен-шую йога-студії, коли ввечері можна було як слід розтягнути задерев’янілі м’язи, під звуки японської сякухаті [21](з якою Батя часом полюбляв погратися в найекстраваґантніші моменти тренування) ввійти у глибокий шпагат чи дганурасану, [22]врешті, коли буде випущено пару дня, всі стреси, нерви, усі негативні емоції, видихнути з полегшенням, поринувши в напівсон у позі мерця. Лежачи на своїх дорогих європейських килимках для йоги, розслабляючись на твердих, підігрітих кахлях підлоги, вони вдихали запах аромалампи, прислухалися до хрипкого завивання бамбукової флейти і відчували, як стають причетними до високої, загадкової культури духу, в якій чоловіки – худі й відречені, сповнені чеснот і мудрості – скручують у жмут довге волосся, натирають тіло попелом, розмальовують чоло сандалом і червоною кункумою та в екстазі зустрічаються з Єдиним.

Батя криво всміхнувся. Цей романтизм – наскільки він видавався привабливим у дні його молодості, коли Батя вперше зустрівся з самотужки зробленими фотокопіями книг Айєнґара та йога Рамачараки. То були деньки, коли, здавалось, ані травинки не ворухнеться в герметично закритому просторі великої країни рад, зусібіч обнесеної залізною стіною, розписаною пентаграмами. Він пив ті книги одним хилом, як, буває, п’є воду пожадливо тигр чи лев, нарешті діставшись до оази в савані. Медитації по вісім годин на палаючу свічку, стійка на голові всупереч порадам остеопата, збиті колінні чашечки внаслідок перших спроб сісти в положення лотоса – цими «духовними» травмами можна було би пишатися, як пишаються ветерани фронтовими ранами. Містики й маги Радянського Союзу – їх була велика сила в ті дні. Треба ж було такому статися, що саме його сонце зійшло високо – вище від інших, сяяло яскравіше. Він не хотів тієї слави – вона постукала до нього сама.