Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Батя окинув поглядом закурені туманами гори. Третій день він брів південнокримськими перевалами, збиваючи ноги у спортивних сандалях об пісковик півострова. Третій день він не зустрічав ані душі й був цьому радий. Він навчився робити це – навіть у Криму вмів ходити так, аби ніхто йому не допікав у дорозі. Не тому, що боявся бути впізнаним – урешті-решт, він не співак, не відомий кіно-актор, а всього лише йога-тичер, хай на нього й молиться захоплена самопізнанням молодь.

Що він міг їм запропонувати? Що міг їм дати він після років і десятиліть практик, тренувань, після томів трактатів із йоги, що їх він пропустив крізь себе, переклав, прокоментував, надав їм нового дихання? Спершу він був популяризатором, потім – інтерпретатором. Ким став він тепер? Духовидцем? Пророком нової епохи? Ери просвітлення на бетоні, урбан-йоги, трип-хоп-віньяси, [23]яка допомагає тобі вислизнути з мацаків Матриці? Його імідж формував себе сам, він нічого не докладав до цього, можливо, хіба що тримався осторонь преси, чим тільки підігрівав інтерес до своєї персони. Загадковий, з вицвілими блакитними очима, він з-під лоба дивився в об’єктив то на вершині світу Евересті, то в джунглях Бірми чи Камбоджі, то у кратері вулкана на Гаваях. Неголений, з талісманами на шиї, в намисті з іклів хижаків, із пругами на прокачаних грудях – під баобабом у серці Африки чи серед боліт і лісів Амазонки, у косому промінні буддійських храмів Шрі-Ланки чи в затінку пагод монастирів Китаю він похмуро, відречено й безкомпромісно пронизував поглядом глядача з висококласних світлин, яким було би не соромно з’явитися й на сторінках журналу «Нешнл Джіоґрефік». Усміхаючись на камеру з морозивом у руках під сорокаметровою скульптурою Шиви в Мурудешварі, він передавав послання миру, спокою і здорової самоіронії підліткам-відчайдухам, котрі передчасно прирекли себе на нидіння біля офісних моніторів заради кар’єри та успіху, звертався до всіх молодих людей, поглинутих соціальними мережами, отруєних фастфудом і непритомних від ненастанного впливу зомбоящика, пропаганди у медіа і порнографії консьюмеризму, що спарювався з розумом споживача на кожній рекламній вивісці: «Давай ще, ще, ще!»

Він грався – грав у ці ігри зі стилем та образом, грав у цю революцію свідомості ненав’язливо, аби це не стало сприйматися ним же самим усерйоз. Він гомерично реготав на своїх семінарах, підштрикував молоденьких дівчаток, які очікували зустріти в ньому ґуру, просив зробити простіше обличчя обізнаних йогів, які нарешті нашкребли грошенят, аби поїхати з ним на ретріт до Таїланду, сидів вечорами в кальян-барах у колі наближених учнів, ділячись байками про езотеричні вісімдесяті, закриті лабораторії та доморощених екстрасенсів. Він мав їм що розказати – знав Юру Кривоногова [24]і Толіка Кашпіровського, [25]їв баранячий кюр з калмицькими ламами і пив горілку на гадюці з московськими попами; нюхав кокаїн із депутатами і ковтав ЛСД із протоєреями – подібних історій в його арсеналі було не злічити.

Він був дотепним і цинічним, з особливим гумором віднаходив відповіді на найкаверзніші запитання. Коли в нього запитували, чому він, практикуючий йог, їсть м’ясо, він віджартовувався історією про Каїна та Авеля, мовляв, Господь, не прийнявши жертви у Каїна, довів, що Він – не вегетаріанець.

Люди довкола нього – здебільшого зовсім іще молоді хлопці та дівчата, – чого гріха таїти, полюбляли все це: полюбляли життя в мандрівках від семінару до семінару, ці поїздки екзотичними пляжами світу, де вони зустрічали схід сонця на килимках у положенні для медитації, любили ці гроші, що пахли пістрявими східними шатами, індійською біжутерією, дорогими парфумами і найновішими девайсами [26]та ґаджетами, [27]– така ось космополітична зустріч Сходу та Заходу на території неупередженості – толерантності нового покоління. Він давав їм надію на інше життя, життя третього тисячоліття – мудрість душі й сучасні технології, здоров’я та сексапіл, духовність і економічне процвітання – ці речі можна було поєднати в новий, захопливий коктейль і пити його, як ти п’єш світанок на березі Індійського океану.

Щасливчики, яким, попри все – попри фінансове питання, попри відбір серед учасників, попри загони карми, яка раптом ставала дибки й не пускала народ на семінар, – таки фортунило побувати на його тренінгах, доходили висновку, що вони живуть у дивовижний час – час, коли можна перетнутися з Батею в барі під трьома пальмами й посидіти з ним за шинквасом, поставити дурнуваті запитання на кшталт: «Юрію Антоновичу, так що ж воно таке, це Просвітлення?» – і отримати не менш дурнувату відповідь від ґуру абсурду: «Просвітлення, Вово, це така штука, що коли б вона з нами стряслася, ми б оце не розмовляли з тобою, а вклонились одне одному і пішли у кахве їсти хвалахвелі [28]». Хіба це не круто? Всі, хто побував у легендарного йога на сесіях, починали обожнювати його, ставали його фанатами і маніакально їли фалафелі – тому що їх полюбляв Майстер.