Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Де той Бог, якого він так шукав? Він поїхав у довгий маршрут, запланований ще в Україні, сильно сумніваючись, чи доїде здоровим до кінцевого пункту мандрівки. Він побував у головних святинях йогів – у Рішикеші, в Маналі, для проформи заїхав до Аґри оглянути велич Тадж-Махалу, врешті, відвідав легендарне місто-крематорій Бенарес – тепер Варанасі, – щоб подивитися на церемонію спалення тіла і вкидання його до Ґанґи. Окрім нечистот, що належали радше живим, аніж мертвим, нічого духовного від Ґанґи він не отримав. Усе, що він побачив, пливучи священними водами у човні, орендованому разом із гребцем за геть непристойну суму, було чиєсь недопечене тіло, котре сплило, виблискуючи посинілим роздутим боком, мабуть, із недавньої церемонії. Так, смерть, безумовно, була тут – як і невігластво, темрява й самообман. Перенісши тяжку дизентерію і пролежавши майже тиждень у готельному номері, він відчув: час повертатися додому.

Таким був його перший візит до Індії. Потім він їздив туди ледь не кожного року, сподіваючись віднайти справжнього ґуру. Він уже звик до безпардонних кидал-індусів, полюбив їхню їжу, щедро присмачену карі [32]та чилі, навчився торгуватися з велорикшами і розібрався, де автентика, а де – лохотрон для туристів.

Але хоча б скільки разів він їздив до Індії, хоч як добре було там на пляжах у Ґоа чи у Ґокарні, а надто в сезон, коли є манго, – жодного дива за весь свій час в Індії він так і не здибав.

Ніяких літаючих йогів у Індії він не побачив.

Жодного містика, жодного гідного ґуру, котрий показав би йому щось таке, що справді виходило би за рамки розуму.

Все, що він зустрів, – то було лише більш або менш прикрите видурювання грошей із таких же наївних, як свого часу і він, туристів, що приїхали сюди віднайти Бога. Всі, кого він зустрів, виявились або пройдисвітами, або геть божевільними від постійного куріння опіуму та ґанджі.

Він зрозумів, що, коли в Україні продовжуватиме й далі в такому ж дусі, нанизуючи в лекціях усю цю езотеричну індійську машкару, скоро стане одним із них – шарлатаном або хворим. На цьому всі свої розмови про Бога він припинив.

І, власне, тоді він став суворим. Тоді він і став Батею – тим, про кого почали ходити легенди.

Позаяк ніхто не міг показати йому Бога, він вирішив знайти Його сам.

Він давно дійшов висновку, що жоден з тих, хто багато говорить, по-справжньому не знає шляху до Нього – не було нікого, хто знав би відповідь на запитання, де Він, який Він, як Його звати і чи звати Його хоч якось.

Він став відчайдухом, і волосся Баті, попри те що тілом він і надалі залишався мускулястим двадцятирічним парубком, узялося срібною сивиною, а очі набули тієї особливої, холодної різкості, за якою потім його можна було розпізнати на світлинах.

Тоді почалися його славетні пригоди та мандри. Він робив виснажливі піші переходи пустелями Африки та Аравії на сухому голодуванні. Підіймався високо в гори – йому припав до душі альпінізм. Баті підкорились Альпи, Памір і Тянь-Шань. Він зійшов на кілька гімалайських восьмитисячників у компанії таких же поведених шукачів гострих відчуттів, як і він. На той час Батя вже був достатньо відомим, і його заняття дозволяли йому не тільки годувати себе і сім’ю, а й вести цілком прибутковий йога-бізнес. Серед його знайомих дедалі більшало людей по-справжньому заможних. Успішні підприємці, ресторатори, знані видавці езотерики, ба навіть політики, що були не проти щось дізнатися про владу потойбічного, – це вже скидалося на певний елітний клуб за інтересами, про існування якого він раніше міг тільки здогадуватись. Тепер же, ввійшовши в це товариство, ставився до нього з холодною байдужістю.

Іноді він жертвував гроші на різні фонди: дітям-сиротам, онкохворим чи інвалідам, – а потім розчарувався і в цьому.

Зійшовши на чергову вершину, він відчув, що смертний і що з наступним підйомом уже не впорається. Ці безглузді видирання вгору, а потім виснажливі спускання вниз раптом обридли йому до нудоти, до глибини душі, й тоді він сказав собі: «Годі, на цьому досить».

Він захопився підводним плаванням, підводним фотозніманням, підводним полюванням. Якийсь час це приносило йому нове натхнення. Особливо – медитація на затримці дихання.

Опускаючись уздовж линви у темряву, він знову ставав самим собою. Ласти, маска, гідрокостюм. Усе просто і чесно. Там, на сорока метрах нижче поверхні моря, він був справжнім. Там було тихо і холодно. На линві відходила паніка, згорали зайві думки. Якщо десь було Просвітлення, то воно мешкало там, під водою. Коли вгорі над тобою сорок метрів до можливості зробити вдих, можна до краю підійти в питаннях правдивості й по-справжньому зазирнути в обличчя страхам, які заблукали на дні мізерної душі.