Володимир Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Дощ знову переріс у дощик, який також угомонився чи пішов поза Київ. Опівнічна столиця куталась у теплу вільгість із тремким небесним підсвітом. Богданові здавалося, що вже рідне йому, давнюще місто-легенда, місто – привид історії і сама історія, місто, яке вже несила чимось здивувати, – живе якимсь поки що ледь вловимим, але сильним передчуттям.

Не туди повели Україну мої землячки із плямами чужої людської крові на руках і з позолоченими ґудзичками та в накрохмалених батистових сорочках. Корупція в’їлася не лише у свідомість, а й у кістки кожного владця. Всі гілки влади нахилено до землі перед однією персоною. Щоб легко діставати плоди з цих гілок.

І якщо українці ще раз не спроможуться захистити себе – то цього разу Україна щезне назавжди.

Кася підбігцем ішла за Богданом, міцно тримаючись за його тверду долоню, по якій у її єство натікала пульсуюча, гарячковита енергія. Вона ще не усвідомлювала, куди і для чого вони йдуть обоє.

Адже була готова там, у його аспірантській рюмці [140] Кімнатці. З англійської: рум – кімната (студентський сленг). заварити пахущу кавусю, випити лікеру «Богдан» (у холодильнику завважила аж дві пляшки). Націлуватися. Наобійматися до одуріння, або, як каже однокурсниця Рузя, «до передчуття польоту в космос». Тоді дістати сліпучо-біле простирало, куплене в Ялті, заслати ним Богданове ложе. І хай роздягає… При світлі…

Не захотів, хоч не приховувала, що хочу і готова. Саме у ніч Незалежності.

Та вже на підході до Львівської площі зустріли велику гамірну групу львівських і київських політехів із державними прапорами.

Студва, молодь. Був люд і середнього, і старшого віку.

Обурювалися.

Звідти, з підходів до Софійського майдану, передають сюди, що кілька тисяч берків у повному бойовому обладунку заполонили майдан Незалежності і щільним кільцем у кілька рядів оточили Софійський майдан.

Чуючи це, мало хто із гурту дивувався. Навпаки, сприймали це супокійно, навіть з негучною веселинкою. Однак рішучості від цього тільки більшало.

– Україна піднімається! Коли разом нас багато – нас не подолати! – вигукував у мегафон такий рудоволосий, що можна припалити цигарку, парубійко, стоячи на освітленому високому ґанку Будинку художників. – Громадо! Якщо нас буде багато, і ми не піддамося на провокації – ні міліція, ні армія проти нас не підуть. Слава тій Україні, яка підіймається за власну честь, славу і волю!

Площа ревнула:

– Героям слава! Слава! Слава!

На ґанок вискочило двійко розпашілих від збудження молодят. Хлопець узяв мегафон, голосно вдихнув у нього, щоб перевірити чи працює.

– Ми з Мар’яною – вчителі з Бережані. З тієї, де кілька місяців тому судив курокрадів, п’яничок, аліментників лжесуддя Лаврентьєв. Наша Бережань покрила себе ганьбою. Ми пропонуємо організуватися в кількатисячну групу і йти до слідчого ізолятора, куди запроторили наш український Символ – Яну Тищенко! Ми мусимо підтримати її. Вона почує нас. Ідемо по Житомирській!

Богдан сильно стиснув Касину долоньку і потягнув її за собою на середину Житомирської вулиці, яку вже перекрили страйкарі з прапорами та саморобними гаслами, що виринали з темряви під світлом ліхтарів:

Україні – волю!

Яна – український президент!

Не біймося. Нехай бояться вони. Це – наша Батьківщина!

Із золотого уні…трону – на нари!.

Кася не зрозуміла, про що йдеться. Та Богдан через хвилину вирахував «уні…трон». Пояснив їй.

Вони йшли поруч, в одному ряду з Мар’яном і Мар’яною. Хтось дав до рук Богдана щиток з неструганою ручкою, на якому карикатурний Хазар лише в трусах стояв перед президентом Росії, біля ніг якого валявся щойно скинутий одяг…

Мар’ян просив усіх рухатися без галасу, щоб не будити киян, колона жила своїм життям: десь затягували «Хлопці, підемо! Боротися будемо, за Україну, за волю і права». Десь там, аж ген, у похідному хвості, трубач витягував стрілецьку «Червону калину». А ось недалечко, за їхніми спинами, дівочий голосочок зривався, дістаючи «Вкраїнський повстанче, в бою не відступай!»

Жінко-птаха Гамаюн сиділа на хресті центрального куполу собору Святої Софії. Щойно вона повернулася з минулого. Долітала аж до сімнадцятого століття. Далі побоялася, що не встигне повернутися назад, до Початку. А в сімнадцятому побувала. Бачила, як Богдан на білому коні в’їздить до Києва, як набожно зустрічають його кияни. Всі сподіваються, що зараз він проголосить незалежну, християнську державу, означить її кордони, розішле послів у всі європейські держави… І Україна вже ніколи не буде колонією…