Володимир Рутківський - Джури-характерники

Художник

Максим Паленко

Березень 1492 року

Шаблі викрешували іскри, коні гризлися межи собою і люто іржали, а їхні хазяї усе завзятіше налітали один на одного.

Басман-бек покладався на хитрість, Селім Карачобан — на спритність. І обидва — на силу.

Обабіч змагалися інші нукери [1] Н у к е р и — ханські дружинники . Поміж них був і Карачобанів слуга, проворний мускулистий юнак. Так уже повелося у справжніх батирів [2] Б а т и р — богатир, дужа людина — щодня вправлятися у двобоях, адже без вправної руки навряд чи вдасться вистояти у частих сутичках на порубіжжі. Це знали всі — і прості чауші [3] Ч а у ш і — вояки , і могутні нукери, і поважні мурзи та беки [4] Б е к и — знатні люди .

Басман-бек широко посміхався: щойно він відбив блискавичний політ шаблі супротивника згори, а той, своєю чергою, легко перехопив такий же несподіваний удар збоку. Ні, що там не кажи, а все ж приємно стати на прю із рівним собі, навіть коли той і не охоронець-тургауд кримського хана Манглі-Гірея, хай продовжаться його роки!

Чи не все своє свідоме життя він, Басман-бек, провів у походах. Бував у славетній Порті і на Кавказі, бився в Персії та Візантії. Перемагав у двобоях з десятками найвправніших бійців. Але таких, як цей Карачобан, можна полічити на пальцях однієї руки.

Бач, який спритник: не дає навіть розмахнутися як слід! Це вже не вперше він, Басман-бек, збирається занести свою шаблю високо над головою, щоб з усієї душі опустити її на супротивника, проте Карачобан у відповідь блискавично тицяє, наче списом, своєю шаблею просто в лице. І тоді вже не до замаху — тут хоч би встигнути відвести вбік зброю супротивника.

І ятаганом цей Карачобан володіє не згірше від найкращого яничарина. І ножем вціляє на відстані в двадцять кроків. У цьому він, Басман-бек, уже не раз пересвідчувався протягом їхнього майже шестирічного знайомства. Тоді Карачобан зробив йому, новоспеченому сотникові, перший дарунок — чудовий ятаган. При цьому запевнив, ніби ця коштовна зброя — віддяка купців, чиї каравани він, Карачобан, час від часу супроводжує до Великої Орди. Проте Басман-бек має всі підстави підозрювати, що дорогий Селім-джан [5] Д ж а н — дорогий має стосунок не тільки до Великої Орди…

Про Селімове дитинство та молоді літа Басман-бек знає майже все. Ще немовлям захопили його татарські кайсаки [6] К а й с а к и — розбишаки , щоб продати потім у Криму. Але було те немовля таке хирляве, що вони покинули його в степу, навіть не стявши голови. Не варто заради такої нікчеми й шаблю здіймати — і так доклюють його ворони та орлани. Проте вже конаюче хлоп’я знайшов один з татарських чабанів з-над річки Самари — виходив його і поставив на ноги. Від чабана Селім Карачобан потрапив на службу до кримського хана, де навчався військової справи, потім пробував щастя у війську турецького султана. До речі, вони в одному тумені [7] Т у м е н ь — десятитисячний загін воїнів билися проти римлян. В останній сутичці Селіма важко поранили. І хоча невдовзі він одужав, проте до війська так і не повернувся, вирішив натомість супроводжувати каравани. І не було провідника надійнішого за нього.

Проте для Басман-бека, який мусив знати геть усе про кожного підданця кримського хана, залишалася незрозумілою одна обставина: тільки-но Селім допроваджував караван до місця призначення — одразу ж кудись щезав, наче й на світ не з’являвся. Вивідники увесь час губили його сліди. І хоч як уже за ним стежили, хоч як перевіряли — щезав, і все. Чи то у Велику Орду, чи в саму Порту, чи, не доведи Аллах, в Урусію або Польщу. Тож піддавати його тортурам, аби зізнався кому служить, було вельми небезпечно.

Крихітній державі, що танцює на задніх лапках перед державами великими, не прийнято карати їхніх вивідників. Бо в такому випадку може злетіти голова його, Басман-бека. А от коли цей Селім уруський, чи, як кажуть поза степом, український, вивідник?… Думав Басман-бек і про це.