Володимир Рутківський - Джури і підводний човен

Художник

Максим Паленко

— Князю… — долетів до нього тихий, мов шемрання сухого листя, голос. — Прокидайся, князю…

Староста черкаський продирався на той голос крізь клейкі нетрі непереборного сну. Три останні доби він, Богдан Глинський, майже не склеплював повік.

Вивідники доносили, буцімто біля Чорного лісу [1] Ч о р н и й л і с — у ті часи праліс, що тягнувся уподовж річок Тясмин та Базавлук з’явився великий татарський чамбул [2] Ч а м б у л — загін . Та чи був це передовий загін кримського хана, що вийшов на розбій, чи степові кайсаки вирішили поморочити голову черкасцям, того вивідники не знали. Тож довелося йому зі своїми козаками добряче поганятися за ними, доки ті не втекли на лівий берег Дніпра. Але втекли майже без втрат. А відтак можуть повернутися першої ліпшої хвилини.

То невже це сталося?

Князь зробив останнє зусилля і розплющив очі. Він лежав на ослоні у світлиці свого дому. Виходить, йому забракло сил дістатися навіть до опочивальні…

— Князю, важливі новини… — наполегливо дзьобав у самісіньке тім’я чийсь знайомий голос. Чи не сотника Федора Колотнечі?

Так, саме його. Бач, схилився над ним, наче неня над первістком, а з-за його плеча визирають два княжі охоронці. Усі троє збуджені й добряче пошарпані. Певно, не пускали охоронці сотника, оберігали сон свого старости, однак супроти Колотнечі хіба встоїш?

— Що за новини? — невдоволено буркнув князь.

Голова усе ще не слухалася його.

— Швайка прибув, князю.

— Швайка?

Це ім’я прозвучало для князя, наче виляск батога. Федір Колотнеча, зазвичай скупий на лестощі, тільки те й робив, що цілісіньку зиму розхвалював Швайку. Мовляв, такого вивідника в усьому степу не знайти. Невловний, як вовк, і всюдисущий, як лис, він може довідатися навіть про те, про що й на ханській раді пошепки мовиться. А що вже товариш — за друга власне життя віддасть і не скривиться!

Спочатку князь Богдан лише гмукав і недовірливо посміхався. Та коли Колотнеча розповів про спробу Швайки здійняти в Криму повстання проти самого Менглі-Гірея, Богдан Глинський неабияк з того зачудувався. Схоже, таки незвичайна людина той Швайка, бо ця думка радше мала б запасти в голову великого князя Литовського. Чи принаймні у його, князя Глинського, голову, бо ж земля черкаська межує з татарським степом і найбільше від того потерпає. Ох, якби ж то він знав про Швайчине існування раніше і поєднав його зусилля зі своїми! Тоді, можливо, ще минулого літа збулася б споконвічна мрія усіх, кого доля поселила на порубіжжі. І не лише черкасців, а й волиняків, подолян, сіверців і навіть далеких московитів.

Князь аж застогнав у відчаї, коли пригадав, як на провесні минулого року Василь Леміш, староста переяславський, наполягав, що об’єднані черкаські й переяславські сили мав би повести на низ Дніпра саме князь Глинський. І якби він згодився на таку спокусу, то ще тоді довідався б про відчайдушний задум Швайки. Але ж ні, послав замість себе Колотнечу, а сам як староста черкаський вирішив за важливіше взяти участь в обранні київського воєводи. Чого гріха таїти — десь у підсвідомості жевріла надія, що воєводою має стати саме він — князь Богдан Глинський — хай і не древнього княжого роду, проте князь.

Тому й не дивно, що відтоді староста черкаський, котрий понад усе цінував людей хоробрих і відчайдушних, прагнув познайомитися з цією дивною людиною. Проте все не випадало — Швайка лікувався від тортур, а коли вилікувався, знову подався в степ і лише вряди-годи, та й то на якусь часину, з’являвся у Переяславі.

І от Швайка нарешті вигулькнув у Черкасах.

— Де він? — коротко запитав Глинський.

— Тут, князю.

— Проси негайно!

До світлиці, ледь накульгуючи, увійшов кремезний чолов’яга. Зростом він трохи поступався Колотнечі, проте був ширший у плечах. Сірі пильні очі зупинилися на князеві.