Володимир Безкоровайний: Масандрівський протокол. Джерела і наслідки.

В останні роки правління Горбачова устремління Б. Єльцина й Л. Кравчука збіглися в прагненні звільнитися від оков центру, при цьому в глибині помислів Л. Кравчук мав бачити Україну в оновленому Союзі «незалежною й суверенною», а Б. Єльцин планував замінити «оновленою Росією» старий імперський центр, що Україні зовсім не підходило. У всіх республіках СРСР демократичні процеси розвивалися під впливом національної історії й традицій. В Україні давалося взнаки 350-річне перебування в складі Російської імперії, і традиції національно-визвольної боротьби мали багатовікове коріння, процес самовизначення нації йшов під сильним впливом Руху у бік повної незалежності. (Після досягнення своєї історичної мети – незалежності Рух трансформується у своєрідну «імунну систему незалежності України»).

Спустошена після падіння комунізму ідеологічна ніша в суспільні свідомості росіян швидко заповнювалася традиційним націонал-шовінізмом. Білоруси тримали рівняння на Москву. Зовсім природно, що з досягненням мети – звільнення від горбачовського центру перед Б. Єльциним і його оточенням на передній план виходила вже протилежна проблема: як зупинити стрімкий процес демократизації, а точніше «розвал». Треба було своєчасно «загальмувати», щоб республіки не повтікали з майбутнього Союзу. Ключовим завданням для Б. Єльцина було не втратити Україну, в якій під впливом Руху центоробіжні сили стрімко наростали й набували незворотності. Інші республіки колишнього СРСР уважно відстежували ситуацію саме в Україні.

Москва як центр колишнього СРСР має всі необхідні напрацювання щодо кожної національної республіки. Тому у міжреспубліканських відносинах при намаганні республік не ввійти в оновлений Союз Росія попереджує про «можливий перегляд кордонів» – автором ідеї є Б. Єльцин. Територіальні претензії Росії міцно пов’язані з «проблемою» захисту російськомовного населення за кордоном Росії. Оголосивши своє право на захист діаспор, Росія заздалегідь підштовхнула розвиток сепаратистських настроїв у всіх республіках колишнього СРСР. Кремль не планує захищати російськомовних громадян США, Канади або Німеччини – Б .Єльцина цікавлять виключно республіки колишньої імперії, тепер вони опинились в межах геополітичних інтересів Росії.

Оскільки серпневий заколот відбувався в Москві, то по Києву танки не їздили, і ніхто нікого не арештовував. Тому на час розпаду СРСР на всіх керівних посадах в Україні збереглись комуністи. Після заборони Б. Єльциним КПРС його оточення, оцінивши ситуацію в Києві, запанікувало, що в Україні «прагнуть зберегти комуністичний режим в окремо взятій республіці». Б. Єльцин також думав, що загроза «невходження України в Союз» іде саме від українських комуністів. Щоб загальмувати «шлюборозлучний процес» і виключити можливість невходження України в «оновлений Союз», Росія висуває претензію на володіння Чорноморським флотом (ЧФ), згодом поєднуючи її із проблемою його базування. При цьому команда Б. Єльцина в повному обсязі використовує занижену самооцінку київської влади, яка все своє життя своєчасно і беззастережно виконувала вказівки Москви. За нових умов ця «національна традиція» реалізовувалась «політикою поступок» Л. Кравчука і його оточення.

Для закріплення за собою ЧФ і забезпечення його перебування на території України розробляється схема політичного шантажу Києва територіальними претензіями на Крим і Севастополь. Авторами цієї розробки були російські парламентарії Е. Амбарцумов і В. Лукін. Суть разробленої стратегії: заволодівши флотом, забезпечити його перебування в Криму доти, поки не вдасться повернути «блудну Україну» у дружну родину Союзу.

Але Союз не відбувся! Саме СНД стала позашлюбною «дитиною» Б. Єльцина і С. Шушкевича від українського Президента Л.Кравчука. Скорегувавши свій стратегічний план, Б. Єль­цин намагається поетапно трансформувати СНД в Союз. Іншого шляху повернення колишніх сателітів на свої орбіти у Росії не залишилося. Для Москви прийнятним варіантом СНД була така співдружність нових держав, які б залежали від Росії і були орієнтовані на неї як у зовнішній так і внутрішній політиці.

Що ж до України, то виникли проблеми. Ще 19 листопада 1990 року Угодою, підписаною Б. Єльциним і Л. Кравчуком у Києві, було визнано територіальну цілісність обох республік у кордонах з часів СРСР. Парламенти ратифікували документ. Але це нічого не означало, російський парламент і впливові російські політики вже тоді розглядали територіальні вимоги як козирну карту проти відходу України від майбутнього Союзу. Воістину угода з Росією діє, поки сохне чорнило на підписах.