Юрий Щербак: Причини і наслідки

Всі факти, викладені в цьому романі, мали місце в дійсності. всі герої його вигадані, і будь-яка їхня подібність до людей реальних випадкова

У шістдесятих роках нашого століття нове, досі не бачене явище привернуло до себе увагу кількох лікарів у різних країнах Європи: вірус сказу, цієї абсолютно смертельної хвороби, вірус, що віками підтримував своє існування, вражаючи переважно зграї собак та вовків, з невідомих причин раптом перекинувся на червоних лисиць, хижаків, сотні тисяч яких заполонили величезні простори континенту — від іркутської тайги до Піренейських гір, від піщаних дюн Балтики до узбережжя Середземного моря. Спочатку, в п'ятдесяті роки, майже ніхто не розумів обширу тієї небезпеки, що насувається на Європу: навпаки, всюди лунали оптимістичні запевнення про швидке й остаточне приборкання сказу завдяки масовій вакцинації собак. І справді, таке щеплення дало бажані наслідки — різко зменшилася захворюваність і собак, і людей. Ось чому видатний спеціаліст у галузі, рабіології (тобто науки, що вивчає сказ) професор А. К. Мідатов твердив, що цю особливо небезпечну інфекцію незабаром буде викорінено назавжди.

Але, як це часто буває, іронічна й непокірлива природа помстилася на людях, утнувши ніким не передбачене: оптимісти з різних трибун запевняли, що зі сказом покінчено раз і назавжди, а в цей час, — ще потаємно, ще приховано від людського ока, — у темряві лютневих ночей, у сірій мряці тривожних передвесняних туманів, у спалахах кохання і ревнощів, які охоплюють лисиць у цю пору, примушуючи їх вести запеклі бійки з суперниками, мертвою хваткою вгризатися у ворога, вже починалася ланцюгова реакція майбутньої епізоотії: разом з краплями слини потрапляли кулеподібні віруси сказу, таранячи мембрани нервових клітин, знищуючи все на своєму шляху, повільно й невблаганно повзучи по нервових стовбурах до мозку лисиці, щоб вибухнути нарешті спалахом передсмертної ненависті, страху, туги і відчаю.

Спочатку поволі, розокремлено, у різних країнах, на різних широтах континенту, ледь тліючи, ніби знехотя, нерідко згасаючи, але згодом знову набираючи сили, займалися вогнища тої всеєвропейської пожежі, яка згодом розпросторилася по лісах, перелісках, ярах, степових балках, кам'янистих узгір'ях, наблизилася до сіл і містечок, перекинулася через державні кордони, несучи загрозу для людей і тварин, для всього живого.

Хто і коли перший помітив небезпеку?

Тепер важко сказати з певністю. Можливо, лісники та єгері, котрі бачили, як з лісів почали виповзати кволі, напівпаралізовані лисиці, що не тікали від людей, а навпаки — тяглися до них, палаючи одним лютим бажанням: вкусити ненависного двоногого ворога, передати йому свою хворобу, свою смерть. Проте лісники та єгері не пишуть наукових статей, не виступають на європейських вірусологічних конференціях та на засіданнях Комітету експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я зі штаб-квартирою в Женеві. Можливо, першим звернув на це увагу досвідчений лікар-рабіолог з київської пастерівської станції (С. М. Шульга, 1947), який описав кілька спалахів сказу лисиць на Поліссі у перші повоєнні роки. До війни він нічого подібного не спостерігав, і це здивувало скромного старого лікаря. Але, здається, на його статтю-пророцтво про небезпеку, що насувається, ніхто не звернув уваги, бо вона була вміщена у провінційному виданні, а хто в часи інформаційного вибуху читає нікому не потрібні периферійні збірники? Швейцарський ветеринарний дослідник (Стек, 1962) помітив, що надто часто лисиці виходять на шосе у кантонах Шаффгаузен, Цюріх і Тюрген, потрапляючи під сяючі нікелем колеса «мерседесів» та «фольксвагенів», і це викликало в нього підозру: надто хитрий і обережний звір лисиця, щоб так безтурботно, вдень (хоча звір цей нічний) кидатися під автомобілі. Він провів вірусологічні дослідження мозку загиблих лисиць і встановив у них сказ.