Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Холодний вітер з Даугави, де похмуро застиг крижаний брухт, зігнав усіх зайвих людей з перону ризького вокзалу. Змерзлі провідники тупцяли біля вагонів поїзда Рига — Одеса, нетерпляче поглядаючи на бетонну вежу з дзиґарем… То сіявся на перон сніг, твердий, як сіль, то суворо чистим ставало повітря, ледь-ледь пронизане сутінню. Але швидко над Балтикою згасло короткочасне сонце, день залишив по собі лише непевні світляні просмуги, а з-понад Полярного кола вже надійшла ніч. У вагонах заблимало електричне світло — неначе запалили свічки чи гасові лампи — таким кволим здавалося воно зовні.

Проминувши тунель, Костюк вийшов на перон. Він з полегкістю залишив позаду шум великого залу, в якому голоси лунали вогко й лунко, як у лазні, а мармур наче пахнув солдатськими шинелями. В місті враз засвітились неони. Навпроти готелю «Аврора» спалахнули прожектори, вихопивши з темряви великий кінорекламний щит. Порожньо було на пероні, лише за кілька метрів попереду йшла дівчина в темній хутряній шубці та високих, до колін, замшевих чобітках. Вона озирнулась, Костюк відчув, як ніби хтось застережливо й твердо поклав руку йому на плече. Спокійно. Спокійно. Зараз усе скінчиться. Вона сяде в четвертий вагон, а ти підеш далі, у дванадцятий.

Він дивився на дівчину, очікував, коли вона ступить праворуч, зупиниться коло провідника й вийме з сумочки квиток, а він піде далі, заспокоєний та байдужий. Але вона пройшла повз четвертий вагон, навіть не глянувши на скляний номер, що тьмяно світився вгорі. Причепили електровоз, і з цієї миті місто почало вмирати для Костюка, зникаючи в темряві й спогадах. Закіптюжена цегла Домського собору опинилася обіч кам'яниць Гамбурга, а зруби одноповерхових дерев'яних будиночків на центральній вулиці міцно пов'язали в його уяві це місто з купецьким Іркутськом; уклались нові просторові відношення, непорівняльні речі стали поруч у невластивих вимірах, ніби з-під байдужої геометричної оболонки визирнули їхні справжні обличчя. Відсунулося в забуття усе зайве, всі принади для туристів — середньовічні вогкі лабіринти вуличок Старого міста, елегантні пам'яткові салони, в яких чемні продавщиці зверхньо дивляться на відрядженців, вимовляючи своє «пожалюйста», кав'ярні — гірші, ніж у Будапешті й кращі, ніж у Києві, — все це відійшло, як і рутина конференції з її нудним ритуалом, і залишилася тільки та вдова з золотим медальйоном на шиї, що відшукала його в перерві між засіданнями. Вона прочитала його спогади, де Костюк писав, як майор Софронов заганяв їх у вагони, як шукав серед них політруків та євреїв, як бив чобітьми він, майор Софронов — колишній майор авіації. Щоб не бруднити руки, вій ходив у шкіряних рукавицях із крагами по самі лікті — бородатий здоровань у синій авіаційній пілотці. «Де він? — плакала жінка. — Що з ним? Це мій чоловік». Вона з надією зазирала Костюку в очі; а він мовчав.

Вони вбили майора, як тільки поїзд одійшов од Ясинуватої. Був початок листопада, на землю вже лягала зима. Їх загнали у відкриті пульманівські вагони з-під вугілля. Вони задавили майора ремінцем, і сніжинки вже не танули на його спухлому обличчі. Потім, відпочивши, вони випхали його тіло через борт пульмана. Теплі речі зняли. Майор важко звалився на насип. Він лежав у забруднених вугільним пилом кальсонах та подертій сорочці. Вартові, які їхали в останньому вагоні, дали для порядку кулеметну чергу.

Незнайомка підійшла до дванадцятого вагона.