Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Він допоміг Валентині одягнутись, дістав згори її валізку. Валізка виявилась зовсім легка — наче нічого в ній не було, крім довідки про розлучення.

Вони вийшли на привокзальний майдан, де все було, як завжди: гамір, штовханина, довжелезна черга на таксі, дзвінки трамваїв, підсилений мегафоном хрипкий голос якогось розпорядника, котрий запрошував усіх на автобусну екскурсію по Києву.

Вони стали на зупинці десятого номера тролейбуса.

— Ну що ж. До побачення, — вона усміхнулась широко, і щось бачене й рідне знову майнуло в цьому усміху. — До побачення, професоре.

Вона приязно махнула йому рукою, стала на приступку тролейбуса, знову всміхнулася, двері зачинилися, й тролейбус рушив.

Костюк подався додому пішки, бо жив неподалік, на вулиці Ветрова, колишній Назар'ївській — тихій старовинній київській вуличці, яка фасадами своїх будинків виходить до Ботанічного саду. Йому здалося: за ці кілька днів, що його не було, місто якось змінилося, стало тісніше й гомінкіше; важкою чередою повзли трамваї по вулиці Комінтерну, над тецівською градирнею тремтіла смужка пари й кружляло, гріючись, замерзле птаство. Тільки Ботанічний сад не змінився: заповідником спокою й зосередженості лежав на схилі гори, обережно тримаючи на вітті своїх дерев сніг і тишу; а вгорі крізь чорно-біле гіллясте плетиво Ботанічного саду червоно просвічував корпус університету. Руді білки перестрибували через доріжки, у ярках вовтузились на санках діти.

І тоді:

Костюк збагнув усе. Він хотів побігти, одразу подзвонити їй, він згадав тепер, де бачив її обличчя, де бачив це коротко підстрижене волосся, ці уважні темні очі й зморшку на переніссі; він згадав, звідки знає те вперте слов'янське обличчя; такі не зраджують, коли полюблять. З болісного забуття виринула Світлана — його перша операційна сестра в медсанбаті, в 1941 році, 393-тя стрілкова дивізія 6-ї армії Південно-Західного фронту, жовтень 1941 року, село Ямпіль на Дінці. Мертві цифри вже нічого не були варті, вони б розсипалися на порох, мов зжовклий архівний папір, якби не Світланка: він поцілував її один раз, невміло, у волосся і в щоку біля вуха, й лизнув м'яку мочку, а Світлана стояла, заплющивши очі, й на перенісся набігла сувора зморшка. Потім вона глянула темно-карим поглядом, і він зрозумів, що це справжнє, бо в погляді тому були чистота й відданість. Це було ввечері, а вранці посивілим від приморозку полем Костюк, притримуючи рукою протигаз, біг на полковий медпункт: німці почали наступ, і начальник МСБ [1] 1 МСБ — медично-санітарний батальйон. вирішив підкинути туди, де починався головний потік поранених, ще одного лікаря, тим більше, що такий недосвідчений шмаркач, як він, не дуже був потрібен у операційно-перев'язочному взводі. Мерзлою землею закидало медпункт, грудки стукали по даху сарая, мов по віку труни. їх відрізали від дивізії, відкинули геть, ніби ампутовану кінцівку. Він зрозумів, що все скінчено, коли по його сараю вдарили із шмайсерів — тільки тріски навсібіч полетіли — й закричали: «Рус, здавайст!» Так втратив він Світланку, й лише сьогодні він знайшов її: в коротенькій спідниці й чоботах, тільки не кирзових, коротко підстрижена, вона знову увійшла в його життя.

Він зайшов до неприбраної квартири.

Сергій був удома.

— Ти чому не в школі? — спитав Костюк.

— Ми сьогодні граємо на першість міста. Мене відпустили.

— Що нового, старий?

Сергій знизав плечима.

— Познайомився з гарною дівчиною. Більше нічого.

«Я теж, — подумав Костюк. — Ти б здивувався, хлопче, коли б я розказав тобі про неї».

Сергієве ліжко було незастелене. На підлозі лежали старі боксерські рукавички. У попільничці — купа сигаретних недопалків. Коло балконних дверей — пляшка з-під «Наддніпрянського».

На кухні, в раковині, стос немитого посуду.

— Ти б прибрав, — невдоволено сказав Костюк.

— Добре.

Сергій ніколи не перечив Костюкові. Він весь пішов у маму: русявий, сіроокий, тендітний, повільний, немовби перебував завжди в задумі; нерішучий, як і його мати, понад усе боявся щось вирішувати. Навіть коли треба було купити черевики чи костюм, вдатись до елементарного вибору — вагався, мучився, потім легко погоджувався з батьком: як той казав, так і чинив. Колись Костюка де дратувало, він пробував переламати характер сина, перевиховати: вчив його битися, наказував давати здачу шкільним розбишакам, — та нічого з тої науки не вийшло. Боксерські рукавички теж не змінили Сергієвого характеру; трохи побавився ними, а там і стали вони запилюженою деталлю кімнатного інтер'єру, декоративним непотребом, не більше. Дійшов до десятого класу хлопець тихо, ніякими особливими здібностями не відзначався, хіба що добре грав у баскетбол, і в душі Костюк змирився з тим, що виріс його син замріяним, безхарактерним юнаком, на якого дівчата вже почали позирати, бо гарний, високий вдався хлопець.