Елена Апанович - Не пропала їхня слава. Передумови і наслідки скасування Запорізької Січі

215 років тому, влітку 1775 року, за наказом Катерини II царські війська захопили і зруйнували Запорізьку Січ. Згодом вийшов маніфест імператриці про скасування цього останнього оплоту автономії на Україні, оплоту волі і демократії, національної незалежності і притулку для втікачів з усієї Російської імперії від кріпацтва; місце розвинутої економіки і прогресивних фермерських форм господарювання, вогнища свободолюбства, героїзму, блискучого військового мистецтва.

Найтрагічнішій події в історії України кінця XVIII ст. передував довгий шлях наступу царизму на автономію України, який розпочався в 60-х роках XVII ст., хоч українська держава — Гетьманщина, що склалася в перебігу війни українського народу 1648–1654 років під проводом Богдана Хмельницького, увійшла до складу Російської держави на договірних умовах, які визначали автономне політичне, правове, фінансове і військове становище України. Згідно з цим державним договором зберігалися військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом, а також збройні сили — козацтво.

Особливо посилився наступ на автономію України у період царювання Петра І, який нищив усталені форми її управління, обмежував старшинське самоврядування, встановив контроль через своїх резидентів за економічною, фінансовою, зовнішньополітичною діяльністю гетьманського уряду, передав козацьке військо у безпосередню компетенцію царського командування. 1722 року Петро І запровадив як центральний орган державного управління Україною так звану Малоросійську колегію, що складалася з шести російських офіцерів — командирів царських полків, розміщених на Україні. Пізніше самодержавець-імператор взагалі заборонив гетьманські вибори. З Петром І почався наступ і на українську мову. Він видав указ про вилучення з церков українських книг, заборонив книгодрукування на Україні.

Відновлена після смерті Петра І гетьманська влада в особі Данила Апостола була вже дуже обмежена і перебувала під контролем царських радників. Після смерті Данила Апостола цариця Анна Іоанівна знову заборонила гетьманські вибори, а зграя авантюристів-пройдисвітів — німців за походженням, які осіли при її дворі, грабували і спустошували Україну.

Тимчасове відновлення гетьманства у 1750 році імператрицею Єлизаветою Петрівною, яка ставилась прихильно до України, було остаточно знищене, скасоване Катериною II внаслідок брутальної колоніально-гнобительської та імперсько-русифікаторської політики.

За часів царювання Катерини II феодально-кріпосницькі відносини в Російській імперії досягли найвищого ступеня розвитку. Насамперед це виявилося у дальшому зростанні дворянського землеволодіння, посиленні процесу закріпачення селян. Сама імператриця “подарувала” великим феодалам близько 400 тисяч селян, роздала сановникам великі земельні володіння. Спеціальним указом 1765 року селяни позбавлялися будь-яких прав, натомість їхнім власникам дозволялося засилати кріпаків на каторжні роботи до Сибіру без суду і слідства. Під загрозою жорстоких покарань селянам заборонялося скаржитися на поміщиків.

Нові, прогресивні для того часу буржуазні відносини, які розвивалися на Запорізькій Січі, прокладали собі шлях в Російській імперії з величезними труднощами і перешкодами, їм активно протидіяли соціально-економічні та політичні сили, що виступали на захист феодально-кріпосницької системи. На Лівобережній та Слобідській Україні у другій половині XVIII ст. ці сили репрезентувалися російськими та українськими феодалами, зокрема більшістю козацької старшини, котра вже не виступала, як раніше, за збереження автономії України, а вимагала надання їй прав та привілеїв російського дворянства. Ось чому в 60-х роках XVIII ст., надто після остаточного скасування царизмом у 1764 році Гетьманщини, у вищих урядових колах царської Росії утвердилася соціально-політична концепція про те, що Запоріжжя стоїть на перешкоді зростання і зміцнення дворянської імперії. Саме державне буття Січі з її вольностями, демократизмом та антикріпосницькою суттю суперечило основним напрямкам колоніальної феодально-кріпосницької внутрішньої і зовнішньої політики абсолютистського уряду Катерини II.

Запоріжжя й у XVIII ст. було осередком соціального протесту пригноблення люду, залишалося в очах мільйонів селян Російської імперії привабливим місцем волі. Самий факт його існування по-революційному впливав на характер соціально-економічних відносин в Україні, а також в усій Російській імперії, підривав підвалини поміщицько-кріпосницького господарства. Дедалі частіші втечі на Січ не тільки українських, а й російських селян позбавляли поміщицькі маєтки робочих рук.