Елена Апанович - Не пропала їхня слава. Передумови і наслідки скасування Запорізької Січі

У XVIII ст. українська державність Запорізької Січі зберігала свою силу. Це значною мірою грунтувалося на давніх традиціях та історичному минулому українського народу. Уже в другій половині XVI ст. Козацька республіка посідала видатне місце в історії українського народу і відігравала провідну роль у його визвольній боротьбі. Після Переяславської ради і створення української держави — Гетьманщини, Запорізька Січ зберігала в її межах автономію, підлягала безпосередньо царському уряду, хоч і була частиною України, а також залишалась носієм державності. Запорізька Січ протягом кількох десятиріч впливала на суспільно-політичне життя всієї України.

Політична автономія, самобутній республіканський лад Січі з його демократичними порядками — частим проведенням рад, на яких вирішувалися найголовніші козацькі справи, виборністю старшини, місцевим самоврядуванням, своїм судом, — усе це було історичною антитезою російському самодержавству, абсолютній монархії. Проводячи політичну ліквідацію автономії України, імперський уряд, зрозуміло, не міг обминути і Запоріжжя. Йому він також виніс смертний вирок. Однак зовнішньо-політичні та військові інтереси не давали можливості царизмові одразу здійснити цей вирок. Січ була скасована через 15 років після ліквідації Гетьманщини.

Актові остаточного знищення Січі передував ряд заходів, спрямованих на обмеження і поступове скасування її автономії. Насамперед це виявилося в активному наступі на територію Запорізької Січі — “Вольності Війська Запорізького”, що становила великий простір на південь від річок Тясмина і Орелі в межах сучасних Запорізької, Дніпропетровської, Донецької, Кіровоградської, Луганської, Херсонської та Миколаївської областей. Назва “Вольності Війська Запорізького” певною мірою відбивала історичну ситуацію. Санкціонуючи таке визначення для володінь Запорізької Січі після входження її разом з усією Україною до складу Російської держави, царський уряд тим самим визнавав самостійність її адміністративно-політичного та соціально-економічного ладу, а також автономію. Але, обравши курс на поступове скасування Січі, імперський уряд активізував спорудження фортець і впровадження поселень на її території, що відмежовували Запоріжжя від Лівобережної та Правобережної України. Ці поселення залюднювалися здебільшого іноземцями. Ще 1687 року за рахунок запорізьких рибництв, пасік та мисливських місць на річці Самарі збудовано Богородицьку фортецю — пізніше її відновили під назвою Самарського ретраншементу, 1699 року на лівому березі Дніпра, в Кам'яному Затоні, зведено фортецю, на яку покладалася функція контролю над Січчю. За два кілометри від Січі для утримання козаків “в надлежащем порядке” 1735 року збудовано Новосіченський ретраншемент, комендант якого підлягав київському генерал-губернаторові. Він очолював гарнізон з шести рот піхотинців, артилерійської команди при 6 гарматах. Частина запорізьких земель увійшла до складу створеної у 1754 році Єлизаветградської провінції, а на збудовану ще раніше фортецю св. Єлизавети покладалося завдання по річках Самоткань та Верблюжій перехоплювати селян-втікачів та гайдамаків.

1767 року Січ висловила свої скарги у наказі до Комісії по складанню нового уложення. В ньому говорилося про “розорення, образи, смертоубивства”, що їх чинили загони царських військ, а також про поселення Новослобідського полку при фортеці св. Єлизавети та слободи Нової Сербії, під які “впіирину і вдовж немало землі, з лісами і рибними ловлями, зайнято”. Козаків з Бу-гогардівської і Кодацької паланок, що господарювали на цих землях, вигнали із зимівників. Великих збитків зазнали запорожці при розмежуванні російсько-турецьких кордонів, коли 1746 року від їхніх володінь відрізали понад 300 верст степу і Приазовського узбережжя. Тоді ж частину запорізьких земель віддали Донському війську.

Із створенням у 1754 році між Запоріжжям і укріпленою Українською лінією нової системи військових поселень, так званої Слов'яно-Сербії, Військо Запорізьке, за висловом військового писаря Романовського, було “все в мешок убрато”. Утверджуючи свої позиції в українських південних степах, царський уряд заснував 1767 року Новоросійську губернію на базі Нової Сербії, Слов'яно-Сербії, поселень Слобідського та кількох сотень Миргородського, Полтавського й інших лівобережних полків і земель по річці Інгул.

Російський уряд наклав свою руку і на Прогної з соляними озерами, якими користувалися запоріжці, а також на перевози, що лежали на водних шляхах до Чорного моря. Спершу царські власті віддали їх під нагляд своїх урядовців, а згодом почали відбирати у запорізького уряду — Коша — всі прибутки, що надходили з перевозів.