Юрий Щербак: Причини і наслідки

— Пробачте… Справа в тому, що я займаюся сказом, як і ви, ваше прізвище мені давно відоме…

— Сказом! — вигукнув Шульга. — Кому зараз сказ потрібен? Кому, я вас питаю? Колись мене весь Київ знав. А тепер?

— Дозвольте, я допоможу, — зрушив з місця Жадан. Тільки тепер він помітив нерівний шрам, що проорав лице старого від скроні через усю щоку аж до підборіддя.

— Не треба, я сам, — вередливо затиснув кулак Шульга, не віддаючи торби. Потім тихо й приречено сказав: — У мене дочка померла… Я жив у неї в Богуславі… Довелося повернутися сюди… Тепер не знаю, як жити. Навіщо?

Він знову підвищив голос і пронизливо подивився на Жадана, немовби звинувачуючи його в чомусь. Той промовчав. Ступивши кілька кроків, Шульга знову зупинився.

— Що вам від мене треба?

— Нічого, — знизав плечима Жадан. — Просто ми з вами колеги… і я думав… Я пишу зараз історію рабіології… там є і про вас… про ваші дослідження…

— Про мене? — сумно посміхнувся старий. — Хто я такий, щоб про мене писати! Писати треба про Левковича! — Він раптом змовк і став повільно перекладати торбу з руки в руку. — Дочку Антоніною звали. Вона так і не вийшла заміж, мене доглядала… А Івасюта ще працює?

— Який Івасюта?

— Не він, а вона. Галя Івасюта.

Жадан почав згадувати усіх інститутських пенсійних бабусь, але Івасюти з-поміж них не було.

— Галя Івасюта, молода, чорнява… Ми з нею вакцину випускали після війни. Вона лаборанткою була.

— Галина Терентіївна? — осяяло Жадана. — Вона зі мною працює. Тільки тепер вона не Івасюта, а Гаркуша.

— Вона худенька була, — мурмотів старий, — всі халати були завеликі для неї. На мою дочку схожа…

Вони звернули на Рогнідинську вулицю. У глибині одного з дворів стояв п'ятиповерховий старовинний будинок, пофарбований у зелений колір. Над першим напівпідвальним поверхом біліла вивіска: «КЛУБ «ПРИРОДА». Вікна цього клубу були заґратовані, наче тут містився банк чи ювелірний магазин. Природу теж треба охороняти, подумав Жадан. В цьому клубі він ніколи не був.

— Я тут живу. Оте вікно на другому поверсі, відчинене, моє. Буде час — заходьте. Маю честь, — доторкнувся немічними пальцями до вигнутого дашка кепки Шульга. — А звуть мене Савелій Макарович.

— Я знаю, — сказав Жадан, хоча насправді він знав лише ініціали «С. М.» і завжди думав, що це Сергій Михайлович.

Забігши на кілька хвилин додому, Жадан віддав мамі кефір, а сам, прихопивши шматок хліба, яблуко і сир, пішов на роботу, бо Лариса Супрун вчора по секрету повідомила, що сьогодні відділ кадрів влаштовує «полювання» — тобто перевірку приходу співробітників на роботу; за кожне запізнення нараховувались «чорні» бали, через які лабораторія зазнавала ганьби й нагінок на зібраннях, а недисциплінованим ученим переносили відпустки з літа на зиму; і хоч Жадан ніколи не запізнювався, проте панічно боявся усяких перевірок, рейдів, комісій, пильних контролерів, допитливих профкомівських ревізорів і можливості заробити «чорний» бал. Мати, яка тримала чайник на маленькому вогні газової плитки, щоб Жадан випив гарячу каву, почала ахкати й охкати, казала, що це не діло — швендяти цілий ранок голодним, він і так ледве дихає, і невідомо, в чому душа тримається. Та й вік уже не той. «Швендяти» було її улюблене слово.

Жадан жив на вулиці Куйбишева, навпроти Палацу спорту. Звідси до інституту можна було дістатися різними маршрутами — від тривалого поетично-споглядального плутаними старовинними вуличками, що лежали понад берегами Либеді, до найкоротшого — тролейбусно-автобусного. Жадан завжди ходив пішки. Стрімко пішов повз Республіканський стадіон і, перетнувши Червоноармійську і вулицю Горького, опинився в районі товарної станції, звідки до інституту рукою подати. Такий маршрут тривав лише двадцять хвилин. Гору, на якій стояв інститут, оповивав осінній туман, що рівненько, наче під лінійку, зрізав київські пагорби й скупчення будинків на них, відсік щільною мрякою всі ландшафтні здиблення, залишивши Києву тільки один — плаский — вимір. Машини, що спускалися вниз з Батиєвої гори, їхали з увімкнутими фарами. Піднявшись трохи вгору, Жадав увійшов у смугу сирої імли. Згадав чомусь відчинене вікно кімнати, в якій жив Шульга, і мерзлякувато зіщулився. Невже старому не холодно? Новий п'ятиповерховий будинок інституту, обкладений білою керамічною плиткою, світлою примарою випливав з туману, й тепер листя вже не шурхотіло жерстяно під ногами, як там, унизу, а, змокріле, стелилося м'якими темно-рудими ганчірками. Від запаху опалого листя Жаданові защеміло в серці. Він згадав Олю. Як і завжди, він прийшов перший — ключ від лабораторії ще висів у заскленій вітрині біля вахтера. Залишається п'ять хвилин до початку перевірки, а нікого ще немає, подумав Жадан. Невже Супрун більше нікого не попередила? Взяв ключ, розписався у журналі і вийшов у двір. Приміщення лабораторії хоч і містилося в головному корпусі інституту, однак заради безпеки було наглухо відділене від усіх інститутських коридорів та підвалів. Лабораторія мала свої окремі входи з двору: один — для співробітників, другий — для прийому патологічного матеріалу на дослідження.