Володимир Безкоровайний - Масандрівський протокол. Джерела і наслідки.

Під впливом Народного Руху в Україні в 1990 і 1991 роках швидко наростала боротьба за суверенність та незалежність. Проти демократизації Криму, спекулюючи етнічними відмінностями регіону, боролася все ще достатньо ефективна агітаційна машина обкому КПУ. Щоб не втратити владу на півострові та ввійти в Новоогарьовський процес як рівноправний суб’єкт Союзу, кримським елітам, що боялись активізації кримських татар під впливом Руху, треба було не допустити проникнення націоналістичних рухів з України. Обком КПУ, дискредитуючи демократичні намагання Руху, залякував мешканців Криму українізацією. За цих умов у Криму природно формувався настрій до автономії і сепаратизму. Місцевий референдум щодо автономії у січні 1991 року зібрав 93,3% ствердних відповідей на питання: «Чи ви згодні з відновленням Кримської АРСР як суб’єкта СРСР і учасника союзного договору?» Верховна Рада УРСР затверджує волевиявлення кримчан законом «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки».

Після заколоту у вересні 1991 року кримський парламент, що віддзеркалював своєю більшістю склад колишнього обкому, проголошує суверенітет півострова як складової частини України. Це було перехідне рішення парламенту з прицілом на Новоогарьовський процес. Але після «поховання Новоогарьовського процесу в Біловезькій Пущі» 7–8 грудня 1991 року завдяки цим рішенням стартує кампанія з перетворення Криму та Севастополя в яблуко незгоди між Москвою та Києвом.

Період з серпня 1991 по січень 1992 року, коли ситуація на півострові залишалась контрольованою Києвом, було бездарно втрачено, а в січні Росія перейшла в рішучий наступ. Розгортаючи конфлікт Л. Кравчука і Б. Єльцина, їхнє оточення підштовхує до свари, запевнюючи кожну із сторін в тому, що ситуацію можна взяти під свій контроль. Л. Кравчук таку можливість ще мав, з 3 січня 1992 року почалось формування Збройних Сил України. 20 січня ЧФ мав скласти присягу на вірність народові України. В той час у головах чорноморців вирувала розгубленість. Більшість була налаштована на Україну, але, як і має бути на флоті, чекали команди «зверху», але командувач, зі слів його оточення (М. Савченко, А. Лазебников) також був у розгубленості і не міг прийняти самостійне рішення. Потім у своїх мемуарах І. Касатонов свою розгубленість і мовчання в той період замаскує під «скритність».

Із бесід з учасниками подій тієї пори стає зрозумілим, що керівництво в Києві взагалі не знало, що йому робити з флотом. Це підтверджує й І. Касатонов, який чотири дні перебував у Києві, шукаючи відповідь на питання, «що йому робити далі», але бесід з керівництвом держави, на які він розраховував, не відбулося.

У той період головній штаб ВМФ напрацьовував важелі для впливу на ситуацію навколо ЧФ. Треба було нейтралізувати переваги, які мала Україна. Всі події розгорталися на її території, і в той період Київ мав можливість взяти ЧФ під контроль «ізсередини» за допомогою І. Касатонова чи без нього. Більшість офіцерів і мічманів були на стороні України. Але снобізм і амбіції Банкової зробили з них ворогів, і контроль над ЧФ було втрачено.

У службі І .Касатонову не зовсім щастило, його батько був заступником головкому ВМФ СРСР, мрією сина було досягти флотської вершини, стати головкомом ВМФ. Ця мрія стояла перед очима. Він був впевненим у своєму історичному призначені та професійній перевазі, тому ворогував з адміралом Ф. Громовим на Північному флоті, оцінюючи його підготовку як дуже низьку, це тривало і в Москві після призначення І. Касатонова заступником Ф. Громова. Коли Ф. Громова готували на пенсію, його наступником став адмірал І. Хмельнов. Тоді І. Касатонов використав всі свої можливості, щоб знищити конкурента, дискредитувавши його, але головкомом так і не став – амбіції зашкодили. У російському флоті завжди точилась боротьба за посади, а також при пошуку винних у поразках і катастрофах на морі. Під час таких «битв адміралів» випливали на поверхню не тільки людські якості фігурантів, а й всього їхнього оточення. У нашому випадку повну картину людських якостей І. Касатонова показав у своїх мемуарах колишній начальник головного штабу ВМФ РФ адмірал І. Хмельнов. (И. Н. Хмельнов Российський флот. Доблесть и убожество. Москва. «АСТ-ПРЕСС КНИГА». 2003 р.).

І. Касатонов у своїх спогадах, приховуючи свою розгубленість на той час, детально описує зустрічі з керівництвом МО й держави. Він прибув до Києва для консультацій відносно подальшої долі ЧФ, а його особисто вабила «перспектива великого флотоводця». Із спогадів М. Савченка бачимо, що для І. Касатонова з його невгамовних амбіцій ситуація в Україні була «моментом істини», і він був готовий разом з флотом повторити «траєкторію» адмірала М. Сабліна в 1918 році. «Нема жодних сумнівів, І. Касатонов був готовий передати Україні все своє хазяйство, але його ніхто не хотів навіть прийняти і вислухати. Так недавно відроджена держава отримала головний біль на десятиліття.» («Українська газета», 23 травня 1996 р.) Таким його бачили свідки тих подій. (Савченко М. А. Анатомія неоголошеної війни. – К.: Українська перспектива, 1997. – С.17.). Зрозумівши безперспективність свого майбутнього в Україні, адмірал зробив вибір, це була Москва. А там його обласкали!