Віктор Авдєєнко - Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії

© В. А. Авдєєнко, 2016

© О. А. Концевич, переклад українською, 2016

© І. М. Алексеєва, художнє оформлення, 2016

Книга далася мені досить важко. Писалася довго. Ба більше, через останні події в Україні дещо з написаного раніше довелося переробити або викинути зовсім, як таке, що втратило актуальність. Проте, я постарався — наскільки це можливо — утриматися від політизації тексту, хоча повністю неупередженим до того, що відбувається, звісно, залишитися не зміг.

Автор

Історія цікавила мене завжди, однак дитяче захоплення не переросло в щось більше, я обрав іншу професію, про що зовсім не шкодую.

Але інтерес до «переказів сивої давнини» залишився.

Дилетантські дослідження не раз змушували мене замислитися про те, наскільки ті чи інші події трактуються неоднозначно, спірно, а інколи й просто суперечливо. Крім того, я все частіше стикався з тим, що історична наука нерідко грішить тенденційністю, ангажованістю і відвертою міфотворчістю. Тобто тим, з чим, за логікою, повинна боротися.

Хоча, якщо вдуматися, нічого дивного в цьому немає — як відомо, історію пишуть переможці. Лише роки і навіть століття поспіль стають відомими факти, про які причетні особи воліли б промовчати.

Але, навіть попри появу нових подробиць, історичні версії, що утвердилися як загальноприйняті, рідко підлягають коригуванню. Так і мандрують вони в часі в своєму спотвореному вигляді, а люди поколіннями вже навіть не замислюються над тим, що ж насправді відбувалося в ті далекі часи, приймають на віру все, про що розповідають їм історики.

Вивчаючи вітчизняну історію, я нерідко помічав очевидну спірність, а іноді й помилковість висновків учених, у тому числі дуже іменитих. Мені страшенно незручно від того, що я ставлю під сумнів авторитет визнаних фахівців. Нижче я розповім, що саме викликало мої сумніви, і нехай читач сам розсудить, хто правий.

Також в цій книзі я взяв на себе сміливість описати деякі сценарії, за якими могли б розвиватися події, якби на найбільш драматичних роздоріжжях української історії обставини склалися б інакше, ніж у реальності.

Останнім часом з’явилося багато книг з так званої «альтернативної» історії. Що ж, хтось, можливо, звинуватить і мене в створенні хибних сенсацій. Можу лише сказати, що свої дослідження я засновую виключно на перевірених фактах, почерпнутих, у тому числі, у авторів, чий авторитет я тим чи іншим чином поставив під сумнів.

Так от: все почалося десь у XV столітті до нашої ери — коли, на думку авторитетних людей, предки слов’ян відбрунькувалися від своїх індоєвропейських побратимів. Може, це було і не в XV столітті, але зараз перевірити вже не вийде.

Чому слов’яни? Ну, загалом, ми, в більшості своїй, від них походимо. Можна сказати, ними навіть є. Здебільшого.

Наші доблесні (чи доблесні?) предки покинули дружну індоєвропейську сім’ю практично останніми — власне, на той момент вже і залишати було нікого — залишилися тільки ми і балти — прибалти з’явилися пізніше, в СРСР. Так що, фактично, розлучилися ми тоді тільки з цими балтами, і наші шляхи-доріжки, як то кажуть, розійшлися. Як з’ясувалося — недалеко.

Оскільки всі пристойні землі були вже зайняті більш моторними родичами, довелося слов’янам вдовольнятися тим, що залишилося. А залишилося далеко не найкраще — те, де ми живемо зараз.

Поки слов’яни були зайняті своїми справами, у них, можна сказати, під носом йшло Велике переселення народів — з Уралу до Європи, практично за нинішнім маршрутом Уренгой — Помари — Ужгород.

І в якийсь момент захотілося слов’янам до цього процесу долучитися. І сталося це зовсім скоро — в V столітті, тільки вже нашої ери.

І називали їх тоді зовсім не слов’янами, а антами і склавинами. Були вони дуже між собою схожі, але все-таки трішки різнилися. Чим саме — історія замовчує, крім того, що перші жили дещо на південний схід, а другі — на північний захід.

Але візантійці якимось чином розрізняли їх і, кляті, нерідко налаштовували одних проти інших, як дурненьких дітей.

Про антів незабаром перестали згадувати, про склавинів пам’ять збереглася довше. Наприклад, в новгородських словенів. До них же, напевно, варто зарахувати і в’ятичів з радимичами. «Були адже два брата у ляхів (поляків) — Радим, а другий — В’ятко; і, прийшовши, сіли вони: Радим на Сожі, і від нього прозвалися радимичі, а В’ятко сів з родом своїм по Оці, від нього отримали свою назву в’ятичі», — повідомляє літопис (говорячи сучасною мовою). Можливо, це просто легенда, але раптом дійсно все так і було?