Пилип Наум’як - Україна, 1933 рік. Голодомор. Шлях української сім’ї. Свідчення очевидців

© Philippe et Anne-Marie Naumiak, 2017

© Les Éditions Bleu & Jaune, 2017

© Є. Марічев, переклад українською, 2021

© О. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2021

Ще у двадцяті роки XX століття вождь світового комунізму Йосип Сталін розпочав рішучий наступ на українське селянство. Воно утворювало в той період основний осередок опору політиці колективізації села, запровадженої 1929 року під людиноненависницьким лозунгом «Ліквідації куркульства як класу». Українське селянство становило понад три чверті населення України, на відміну від селянства російського, не було століттями закріпачене, мало свою церкву, свою мову й свою культуру. Замислений наперед і організований наступ спричинив за кілька місяців смерть не менше ніж 4 мільйонів селян – чоловіків, жінок і дітей.

Це масове вбивство «домашньою» голодною смертю з його жахливою простотою й ефективністю підпадає під юридичне визначення геноциду, встановлене Паризькою конвенцією Організації Об’єднаних Націй від 9 грудня 1948 року. Воно стало плодом наполегливої праці польського єврейського юриста Рафала Лемкіна, який уникнув восени 1939 року окупації Польщі Вермахтом і Червоною армією. У 1944 році він уперше запровадив термін «геноцид», виклав концепцію цього явища і визначив його як цілеспрямовані дії з метою повного чи часткового знищення груп населення за національними, етнічними, расовими чи релігійними ознаками.

До таких дій належать:

– вбивство членів групи;

– завдання тяжких тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи;

– навмисне створення членам групи життєвих умов, спрямованих на повне або часткове знищення групи;

– дії, розраховані на унеможливлення народження дітей всередині групи;

– насильницька передача дітей цієї групи іншій групі [1] Див .: Raphael Lemkin, Qu’est-ce qu’un génocide? Préface Jean-Louis Panné, Paris, Éditions du Rocher, 2008, [текст Конвенції, с. 259]. .

Всі ці дії вчинялися радянською владою у більш або менш виражений спосіб під час голоду 1932–1933 років в Україні. Рафал Лемкін помер у США 1959 року, залишивши по собі рукопис, в якому дуже чітко характеризував радянську політику щодо України як геноцид, зокрема, маючи на увазі голод 1932–1933 [2] Див .: Raphael Lemkin, «Soviet Genocide in Ukraine», in Roman Serbyn, «Holodomor: the Politics and the History of the Ukrainian Genocide», повідомлення на колоквіумі «В пам’ять про Рафала Лемкіна, в 60-ту річницю прийняття Конвенції про запобігання і покарання за злочини геноциду», Польський Інститут міжнародних справ, Варшава 18–19 вересня 2008 р. Опубліковано в Agnieszka Bieńczyk-Missala and Sławomir Dębski (dir.), Rafal Lemkin, A Hero of Humankind, Varsovie, Polish Institute of International Affairs, 2010, 320 p. років.

Жертви визначалися за національними – українці – й релігійними ознаками, але, головно, згідно з критеріями, властивими «класовому геноцидові», притаманному комуністичному геноциду [3] Щодо поняття класового геноциду див .: Stéphane Courtois, «Le génocide de classe: définition, description, comparaison», Les Cahiers de la Shoah, № 6, 2002, pp. 88—122. . Ознака «класовий» пов’язана з двома значеннями. Перше передбачає, що до критеріїв Конвенції 1948 року додається соціологічний критерій: дії спрямовувалися на соціальні групи як такі. Але складність інтерпретації класового геноциду випливає з його очевидної двозначності, оскільки він мав на меті як соціальні групи, так і національні та/або релігійні групи. Однак ні Ленін, ні Сталін не були расистами та ультранаціоналістами. Сталін переслідував не всіх українців чи всіх поляків, а лише певні групи цих народів. Відповідно, класовий геноцид визначається специфічним критерієм, а саме ідеологічним критерієм, в основі якого лежить радикалізований марксизм і який визначає «класових ворогів», тобто тих, які, на думку комуністичної влади, самим лише своїм існуванням опираються революційній владі. Як відомо, комуністична ідеологія являє собою тоталітарну ідеологію, що ґрунтується на принципі абсолютної несумісності між своїми й ворогами. Таким чином відбувається натуралізація контрреволюційних ворогів як ворогів абсолютних, а отже таких, що приречені на знищення.

Що стосується України, класовий геноцид був спрямований не лише на базову ланку народу – ту частину селянства, яка найбільше опиралася колективізації й стала головною жертвою голоду, але також і на представників культурної та політичної еліти, що піддавалися систематичним «чисткам». «Контрреволюційними» оголошувалися живі сили українського народу: вони протистояли «совєтизації» й русифікації, що їх їм намагалася нав’язати тоталітарна влада, а та з метою посилення своєї моці та подальшого втілення своїх планів панування не могла обійтися ні без землі, ні без хліба, ні без природних і промислових ресурсів України.