Володимир Василенко: Війна проти української мови як спецоперація для «остаточного вирішення українського питання»

В ті часи, коли в українських землях наприкінці ХІХ — напочатку ХХ ст. зародився новий національний рух, відомий російський великодержавник В. Шульгін писав: «Незалежна, але вкрай зросійщена Україна є кращим для нас варіантом, аніж Україна у складі Російської імперії з пануванням на її теренахукраїнської мови та культури: це ті чинники, що спроможні призвести до повного її виходу з орбіти наших інтересів».

Сучасні кремлівські імпершовіністи, які вважають Україну частиною Росії і не змирились з відновленням незалежної української державності, досі керуються цією настановою. Основним знаряддям реалізації вибудованої ними гуманітарної стратегії щодо Україниє продовження війни проти української мови, яка триває вже кілька століть, і є війною на знищення української національної ідентичності, як фундаментального системотвірного чинника і підґрунтя української державності. Ця війна була і залишається безперервною: вона здійснювалась з різною інтенсивністю, в різних формах і різними методами впродовж всієї історії українсько-російських стосунків.

Сьогодні війна проти української мови ведеться владою путінської Росії в режимі спецоперації із залученням багатьох представників українського політикуму та створеної в Україні «п’ятої колони», яка діє під прикриттям численних фінансованих і керованих ззовні проросійських організацій та рухів.

Держави, які в різний час контролювали українські землі, намагались зруйнувати мовно-культурну ідентичність українців, оскільки розглядали їхнє бажання послуговуватись українською мовою, зберігати свою культурну спадщину та національні традиції як вияв прагнення до національної окремішності та незалежного національно-державного буття.

Особливо масштабну війну проти української мови здійснювала Російська імперія в обох своїх іпостасях — самодержавній і комуністичній — під гаслами боротьби з «малоросійським сепаратизмом» та «українським буржуазним націоналізмом»

В царській Росії війна проти української мови сягнула свого апогею наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. ст., коли очолюваний П. Столипіним уряд цілеспрямовано реалізовував проект «большой/триединой русской нации в составе великоросов, малоросов и белорусов». Змістовним підґрунтям проекту всупереч очевидним історичним фактам та реаліям була ідеологема, відповідно до якої Україна і Білорусь — «исконные русские земли», українці і білоруси — субетноси єдиного російського народу, а їхні національні мови — лише «наречия» російської мови. Інакше кажучи, ідеологіяпроекту «большой/триединой русской нации» заперечувала сам факт існування української та білоруської мов і мала на меті повне розчинення української та білоруської націй в «русском мире». Звідси тотальна заборона використання української мови в усіх найважливіших сферах суспільного життя і заперечення права української нації на будь-яку національну автономію навіть у складі Російської імперії.

Розпад царської імперії у 1917 р. пригальмував, але не поклав край зросійщенню України. Після офіційного засудження більшовицькою Росією національного гноблення інших народів та короткочасного періоду «українізації» комуністичний режим Радянського Союзу на початку 30-х років ХХ століття відновив імперську асиміляційну політику. Відтоді війна проти української мови і культури почала здійснюватись інтенсивніше, планомірніше, систематичніше і у незрівнянно ширших масштабах. У роки, що передували розпаду СРСР, ця війна велась в рамках проекту створення «великого/многонационального советского народа». Ідеологія цього проекту, який являв собою ніщо інше як модифіковану версію проекту «большой/триединой русской нации», ґрунтувалась на волюнтаристській теорії злиття всіх народів СРСР в нову єдину російськомовну соціальну спільноту.

Керований і примусово здійснюваний комуністичним режимом асиміляційний процес в історично короткий термін забезпечив тотальне домінування російської мови в національних республіках і призвів до пришвидшеного витіснення української з багатьох важливих сфер суспільного життя, насамперед, зі сфери освіти. Внаслідок цього наприкінці минулого століття українська нація опинилась перед реальною загрозою втрати своєї ідентичності, а отже зникнення з історичної арени. Протистояти загрозі можна було лише шляхом протидії русифікаторській політиці комуністичного режиму та створення незалежної української національної держави.