Іван Нечуй-Левіцький: Криве дзеркало української мови

version="1.0" encoding="utf-8"?> sci_linguistic Іван Cеменович Нечуй-Левіцький Криве дзеркало української мови

Мова та була ще Києво-ломоносовська, книжна, тільки з Великоруською вимовою, що й наддавало їй сутінок великоруський, але й та давня київська мова дуже далеко одскочила од народної української сільської мови. Пригадаймо, що в Києво-Могилянську академію приїхав перший професор з великоросів аж 1803 чи четвертого року, чи що... которий, певно, перший вже читав лекції живою великоруською мовою. Говорити про російську мову в Харківському університеті в такі ранні часи буде занадто сміливо... В другій половині XVIII віку священики подавали прошення до Переяславського владики Гервасія з Липовецького повіту на притиски ксьондзів. Ці прошення писані сливе ніби чистою російською мовою, чистішою, ніж в Тредьяковського. Але... де ж би вони вивчились мови російської, коли вони жили за границею, в Польщі і навіть ніколи й не чули російської чи великоруської мови? А діло в тому, що ще Єкатерина І звеліла професорам Києво-Могилянської академії вимовляти свою книжкову мову на російський спосіб... і вийшла з Києво-української мови — російська. Вона на простий спосіб присвоїла нашу вироблену мову собі... та й годі.

Лиха пригода для українського пісьменства в його мові роспочалося в останні два роки од галицьких журналів, заведяних в Киіві проф. Грушевським ніби-то задля того, щоб завести одну загальну книжню мову для Галичини й Украіни, ще й загальний правопис. Проф. Грушевський перевів „Літ. Науковий Вістник" з Львова в Киів, потім завів журнал, „Записки Киiвського наукового товариства", як орган того товариства. Для народа на Украiні був заведяний журнал-газета „Село", ще й під рукою проф. Грушевського незабаром опинилось видання журнала „Украiнська хата"... Як бачимо, в шановного пр. Грушевського була думка покласти широкий грунт і підвалини для текучого пісьменства на Украіні, і він мав на увазі усі верстви нашого суспільства, і навіть наукові справи, ще й просвітність украiнського народа.

Задумана справа не малоі вартости для Украiні, ще й задумана з широким планом на користь украiнцям. Але через два роки ми бачимо недобрі добутки, бачимо усю шкоду, якоі накоіли ці усі видання для украінськоі мови й загалом для украiнського пісьменства. Заводячи журнали, проф. Грушевський обіцяв виправлять галицьку мову в ціх журналах і згодом спростить і галицький поплутаний чудний правопис. Але, як кажуть, „обіцянка-цяцянка", і та обіцянка так і зостається й досі цяцянкою і не справдилась, а ні трошечки. В проф. Грушевського, як виявилось вже в його виданнях, була зовсім инча думка: він заповзявся нахрапом завести галицьку книжню мову й чудернацький правопис в украiнському пісьменстві й на Украіні і зробить йіх загальними і для Галичини, і для украінців. Ця потаємна думка вихвачується в його статтях. Бо в своіх статтях в Літ. Н. Вістнику, він жалкує, що прихильників цієі сістеми зьєднання мови на Украіні „мало", та й ті, додам я од себе, роблять діло й ведуть цю пісьменську справу під загадом, а недоброхіть); він жалкує, що харківський филологічний факультет забаллотірував прийняття галицькоi книжньоі мови й правопису на Украіні. Як проф. Грушевський і справді мав щиру думку зробить реформу галицькоi мови й чудернацького правопису і переробити йіі й перебудувать на зразець мови українського народа і украiнських классичніх пісьмеників, то чого ж йому було й жалкувать?

Тим часом в своі статті „На Украіні" в Літер. Наук. Вістнику (III книжка за минувший рік) д. Грушевський кидає украiнцям докори, зовсім не правдиві й кривдні. Тут на Украіні між украiнцями, пише він, я тільки й чую змагання за мову. І діти тіх батьків, котрі колись передніше нехтували буквою й сьміялись з цього, повернули назад, і тільки й мови в йіх, що за букву.