Іван Нечуй-Левіцький - Криве дзеркало української мови

Невше украiнська публіка читатиме оцю карколомну страшну мову, схожу на якесь чортовиння — з бутвинням, як у нас кажуть на селі? Прочитавши це „човно", і справді поламаєш собі не тільки карк (потилицю), алей саму голову. Ми радимо д. Євшанові замкнути своє човно й пера в скриню на замок з двома зводами й не писати нічого, жаліючи украінські й загалом усі людські потилиці й голови. Я дивуюсь, як проф. Грушевський надрукував в своєму журналі таке дивовище, по мові гірше од мови статтів в „Записках наукового товариства", неначе зумисне на сьміх украiнцям, або для жартів і глузування з украiнського пісьменства.

В ці самі книжці Літ. н. В. ми знаходимо й другу статтю: „Украiнський науковий рух в 1910 році" В. А. Дорошенка. Цей „рух" (рушення) написаний кращою украiнською мовою, але добре попсованою польськими та галицькими словами: проява (проявок, виявок), лише, доробок (добуток) і т. д. Автор говоре за якісь „Головні історичні „кроки" украінськоі мови, видані проф. Сумцовим, і ми не вгадаємо, за які то „кроки" писав д. Сумцов, чи за ступіні, чи за „степені", чи що, ще й додає, що ті кроки написані з „чутєм"; це б то с „слухомъ", а не с ночуванням і т. д. Добродій В. Дорошенко украiнець, вчиться в Львові і звідтіль подає на Украiну якусь „прояву", це б-то чудну пришелеповату, або божевільну людину, подає польські „кроки" замісць— ступінів, вагу (вЪсъ) поезіі замісць — вартість поезії; може згодом подасть і польський карк замісць потилиці; — дає підпрiємство замісць заповзяття або запопадність, (запопадний чоловік — предпріимчивий); рух замісць рушення. Бо в Львові автор чує навкруги себе тільки польську, або єврейську мову, та ще галицьку книжню й читає галицькі книжки, написані чимсь схожим на робляну середньовікову латинщину. У Львові неможна навчитись украінськоі мови, а можна тільки збавить свою чисту украiнську мову дорешти, так що й самому авторові виправить йіі згодом буде трудно. Яка книжня мова в проф. Грушевського, це добре відомо усім читальникам.

Ми зумисне випишемо хиби в одні публіцистичні статті, проф. Грушевського „На Украіні" (за 1910 рік): „з сочистістю — с соковитістю (соковитий—сонний), ріжні—(різніце волин. слово, — усякові); явища—зьявища (на Украіні кажуть зьявляться, а не являться), на поли—на полі, крови—крові, по ріжним статтям — по різних статтях (великоруссизм), при рівнодушности — при байдужністі (предл. над., а в род. буде — до байдужністи), сумнівати ся, сумнивалися — вагаться; короткозорому — низькоокому; оцінити — оцінувати, відносини — стосунки; на проявах — на проявках, на виявках; суспільности — суспільства; не враховуючи ся — не прилічуючи, не залічуючи, з окрема (і не знаю, що воно таке), попит — запит (спрос), кінець кінцем (великор.—врешті) підпріємство — запопадність; скорше (?) — швидче, рахувати — лічить; під тягарем — під вагою, ваготою; штучною заохотою до книжок— (нічого не розберу! по-украінськи виходе таке зничіння: с искусною, прекрасною, але нічого не виходе); внімком — вийнятком, вилучкою; модним кличем (?) підраховуються нові товариства (не втямлю нічого), затаскані фрази двигачом — ворушилом, ворушильником, (в украiнські мові нема великор. слова — двигать, а є тільки слова — здвигнув плечима; земля двигтить); відчуваеть ся — почувається (народнє слово, приставка від — од, показує, що людина не почуває щось, а одганяє од себе почування); зязує {Це зязав, сятий, кісто вимовляють так ті селяни, в котрих верхня губа дуже коротка й тонка, а зуби чималі, і верхня губа не стуляється с спідньою, щоб вимовить букву в. Таких субьєктів міні трапилось чуть на віку тільки двох. Тикон Карук (літинск. пов), отак говорив, і ще й до того каже він: гива, (ива), гиндик. Це якась ганжа в органах мови, од чого залежиться й чудна вимова деяких слів.} новим зязком— (звязує новим звязком), цінитель,— цінувальник (цЪнить — цінувать).

От така достоту мова проф. Грушевського і в його Iсторіі Украіни, і в його статтях в Літ. Наук. Вістникові. От ще зразець його мови в статті „Два ювілеі" в Літер. Науков. Вістникові. Річник (Рочник) II. Книж. III. 1911 р. „Річниця смерти нашого найбільшого поета тісно й нерозривно (великорус.) зязана з річницею визволеня селянства на Украіні. Маніфест про визволеня (визвоління) був підписаний 19 лютого стар. стіля тиждень (за тиждень) перед смертю Шевченка, але опублікованя (оповіщення) його відложено (одкладяно, а по великорус, — отложено) на першу неділю посту, і Шевченко напружено чекаючи (ждучи) сього (цього) многоважного акту і сильно (дуже) дражнячги ся (? с кого ж то він дражнився, чи прозивався, чи с кимсь лаявся?), від того проволікування (певно великорус, проволочки, бо по-укр. волокти, проволокти значиться — щось тягти по землі або проволокти) вмер серед свого сподіваня (можна вмерти серед хати, серед двора, серед ночі — вночі, а не серед думок та сподіваннів. Певно автор мав на думці сказати: — в час сподівання). В один час пішла по Украіні поголоска (це б то певно чутка, бо поголоска — це поговір, оббріхування, недобра слава), про свободу і сумну утрату. Память визволеня (визвоління) сплела ся з образом чоловіка, котрий як ніхто відчув (? певно почував, почутив) жах і огиду кріпацькоі (панщанноi) неволі і т. д. Що це за „Память визволеня",, (певно автор хотів сказать — Думка, мисль за визвоління), котра ще й сплелась з образом чоловіка? Що то за річниця? Можна тільки на здогад думать, що ця річниця не єсть щось річане і не стосується до річки, а певно усім відоме народне слово роковини, як от слова—третини, девятини, сороковини й роковини будлі — чиєі смерти.