Володимир Вітковський - Про засадничі хиби українського проекту

Зачарованість на кремлівську камарилью, схиляння перед грубою силою, правовий нігілізм, патологічна ненависть до всього українського — такими є відмітні риси нинішньої української (?!) владної «еліти». «ПроФФесор», олігарх, кримінальний авторитет, компартійний номенклатурник… Вдивляючись у ці «не спотворені інтелектом» обличчя, притомна людина не годна повірити, що біля колиски новітньої української державності стояли постаті, полярно протилежні «героям» сьогодення — в’язні сумління, інтелектуали високої проби, Українці з великої літери. Й небагато часу відтоді минуло, й не сталося ніяких переворотів чи інтервенцій; далі майорить над Києвом синьо-жовтий прапор із тризубом, а офіційні заходи починаються з виконання гімну «Ще не вмерла Україна» навіть тоді, коли неприхованою метою цих заходів є якнайскоріше допровадити неньку до вже вічного спокою…

Критичність поточного моменту спонукає дивитися на речі гранично тверезими очима, а в оцінках — уникати найменших спроб комусь сподобатися й когось не образити. Неймовірно важко збагнути й прийняти те, що в «українському проекті» хибними є не лише практика виконання (хоча й яка вже нездала!) чи окремі його ціхи, а засадничі принципи проектування! Що держава, яка за роки незалежності здійснила гігантський стрибок назад і нині поневіряється на задвірках «третього світу» є природним результатом реалізації саме тих ідей, котрі плекали й мірою своїх сил намагалися втілювати в життя колишні «в’язні сумління» на кшталт Л. Лук’яненка й Є. Сверстюка, В. Чорновола й М. Мариновича, або блискучі інтелектуали рівня І. Дзюби й Л. Костенко, І. Юхновського й І. Вакарчука, або ж такі привабливі політики, як В. Ющенко й Ю. Тимошенко, А. Матвієнко й В. Яворівський… Але факти — річ аж надто вперта. Мусимо вдатися нині до справді безжального аналізу цих фактів, оскільки саме сьогодення виявляється для українства невблаганно безжальним, а майбуття… його може просто не бути.

Заперечуючи свою відповідальність за втрачені можливості України та її незліченні поразки, представники «проукраїнського» крила вітчизняного політикуму оперують нібито «залізним» аргументом: ми не мали, мовляв, реальної влади в державі. Справді, хоч як парадоксально це звучить для стороннього вуха, але в незалежній Україні проукраїнські сили ніколи не мали повної й тривкої влади. Але з другого боку… По-перше, хіба ще на світанку незалежності не були втілені в життя найсміливіші мрії її прихильників? Що не кажіть, але саме в сенсі реалізації «програмних засад» з націонал-демократами не годна позмагатися жодна з вітчизняних політичних потуг! По-друге, навіть не мавши тривкої повноти влади, «проукраїнці» не раз опинялися на чолі урядів, міністерств, відомств, регіональних влад тощо. Якби їхні підходи мали істотні переваги порівняно з підходами їхніх опонентів, країна достоту мала змогу помітити це й оцінити, але чого нема — того таки нема. Посилання на «запеклий опір ворогів» мусимо відхилити: вибачте, панове, але, приміром, корабель слід проектувати для реального моря з його течіями й штормами, а не для умов ідеально захищеної гавані!

І все ж у голові не вкладається… Найкращі сини й дочки нації платили своїм здоров’ям, свободою й самим життям за український проект. Наймудріші українські голови благословляли реалізацію цього проекту! Чи міг задум таких людей призвести у підсумку до владного «бєспрєдєла», всенародного зубожіння й навального російщення; прислужитися збагаченню олігархів, звироднінню чиновницької касти, розгулові криміналітету, занепадові культури? Чи й вони, велемудрі, могли щось недодумати й недозважити, піддатися згубним впливам, піти на повідку в темних сил? Адже й самих представників сумління та інтелекту українства, найяскравіших ідеологів і промоторів незалежності в підсумку або було відсунуто кудись на маргінес владної касти, або виштовхано геть з її лав, аби ті завершували життєвий шлях у стані майже цілковитого забуття.

Усе це важко збагнути й зрозуміти, але мусимо визнати — саме так воно було та є! Скажемо більше, сумний досвід України не є унікальним. Не раз у новітній історії людства ми бачили, як після здобуття національної незалежності чи здійснення соціальних революцій до влади приходили видатні представники інтелекту та/або визнані провідники визвольних змагань, які доволі часто виявлялися неспроможними не лише реалізувати звабливі гасла очолюваних ними політичних потуг, а бодай усвідомити та оцінити те зло, якого зазнали народи вже під їхнім пануванням.