Володимир Вітковський - Про засадничі хиби українського проекту

Але над великими задумами наших патріотів легко беруть гору дрібні, украй приземлені амбіції: попасти в депутати, «вибити» кошти на певний проект; заволодіти «булавою», хай навіть із макове зернятко завбільшки… Для задоволення такого штибу амбіцій достатньо було просто «розводити» галичан, експлуатуючи ресурси їхнього націоналізму достоту так само, як «червоні» з «донами» розводять своїх земляків, вичавлюючи зі збудованих «совєтами» шахт й меткомбінатів останні ресурси продуктивності. Парадоксальний, сливе незбагненний факт — у регіоні, який є головним промотором українського проекту, ніколи всерйоз не обговорювалося питання про власні регіональні інтереси в цьому проекті !

А обговорювати аж надто є що, оскільки відсталість Галичини має предовгу історію. Лише протягом ХХ ст. край, побувавши у складі чотирьох абсолютно різних державних структур, заховував у кожній з них малопочесний статус упослідженої провінції. У добу глобалізації така схильність до відставання є самогубчою для будь-якої спільноти, тому стале гальмування поступу на галицьких теренах потребує вжиття особливих зусиль та підходів для свого подолання. Дотепер у царині «підтягання» регіону вгору найуспішніше діяла комуномосковська влада (з яких би міркувань вона це не робила), відтак палка ненависть галицьких патріотів до неї мусиласполучатися з украй зваженим ставленням до її соціоекономічного спадку. Ми ж не толеруємо, приміром, рабство, проте широко користуємося спадщиною рабовласницьких Греції та Риму…

Але де там! Виплекану працею сотень тисяч галичан промислову потугу краю було віддано на потік і пограбування. Молот приватизації, ледь просвистівши над головами «червоного директорату», всією своєю тупою силою вдарив по кишенях і долях галицьких трударів. Автор жодною мірою не ідеалізує економічну спадщину Совдепії, проте за всіх своїх недоліків тодішня індустріалізована економіка реально годувала регіон та його мешканців, натомість жодна з «альтернатив», про які ми чули за останні 20 років (туризм, малий бізнес, банківська справа, інформаційні технології тощо) так і не спромоглася стати в Галичині відчутним джерелом наповнення громадських і сімейних бюджетів.

Процес анітрохи не нагадував розумну та далекоглядну реформу й радше являв собою навалу мародерської орди. Потурання цій навалі з боку чиновництва чи можновладців неважко пояснити дією невидимих «матеріальних стимулів» абощо, але незбагненним абсурдом видається активна підтримка руінницької деіндустріалізації з боку політичного класу та — о Боже! — гуманітарної інтелігенції Галичини. Спадкоємці тих, хто «міняв диригентську батуту на молочарську кружлівку», аби помогти землякам віднайти місце під сонцем достатку, — саме вони тепер виявилися мовчазними свідками, а не раз ідейними поплічниками варварського знищення робочих місць та ламання «через коліно» людських доль!

Не слід гадати, що колективи приречених заводів і фабрик безвільно клали голови на гільйотину «реформ». У багатьох випадках вони намагалися боротися за своє право на працю й заробіток, проте жодна з патріотичних структур не виявила помітного інтересу до цієї боротьби. Закриття українського дитсадка де-небудь у Донбасі не раз спричиняло більше збудження серед галицького політизованого загалу, ніж загибель чергового промислового гіганта у себе під боком. Майже «непомічена» місцевим істеблішментом, украй слабо обговорювана на медійних та вічевих майданчиках деіндустріалізація Заходу справила натомість приголомшливе враження на Сході України. Там зробили із побаченого цілком однозначні висновки — й тепер готові толерувати при владі будь-яких януковичів, аби лише не патріотів, які знищують робочі місця й розкидають по засвітах власний електорат.

Економічна дебілізація регіону не лише перетворює робітників, інженерів та науковців на базарних торговців та знедолених заробітчан — вона розмиває той соціально-економічний ґрунт, на якому національні змагання можуть мати рацію. Адже видання українських книжок та газет, виробництво аудіо- та відеопродукції, україноцентрична політична та історична аналітика тощо не мають кращої, а в багатьох випадках — взагалі жодної іншої теренової бази, крім Галичини. (Ви собі уявляєте, приміром, україномовне ток-шоу на харківському чи одеському телебаченні?) На право галичан займатися на своїх теренах усім вищезгаданим не зазіхають навіть «яструби» проросійського табору, але цієї діяльності національного самоствердження… майже не видно. Ринкові та ефірні ніші віддано чужоземним й чужомовним агентам, які безперешкодно труять та розкладають галицьке українство, а політизований загал… влаштовує віча та смолоскипові ходи, які нібито здатні замінити щоденну працю націєтворення!