Володимир Вітковський - Про засадничі хиби українського проекту

Тож коли українська держава із недосяжної мрії перетворилася на доконаний факт, усі патріоти притьмом кинулися її «розбудовувати». Дарма, що терен громадської самодіяльності лежав неораною цілиною чи заростав будяками псевдосамодіяльних структур, а приклади «ефективності» державницької орієнтації не забарилися постати перед очима. Так, на полі економічних реформ новоспечені державники безпорадно спостерігали шабаш новоявлених «прихватизаторів» укупі з вакханалією вже цілком безсенсовного нищення продуктивних сил та трудових колективів. У сфері національного відродження ми не дочекалися від державних мужів мудріших кроків, ніж, приміром, поквапний комп’ютерний переклад виборчих списків на українську мову. (А чи могли дочекатися в країні, де такі акції не мають жодного стосунку до реального трибу суспільного буття?) У царині євроінтеграції численні паломництва нацдемлідерів до брюсселів і страсбургів на йоту не похитнули готовності вітчизняних владоможців й цілого поспільства жити «по понятиям», серед руїни та безгосподарності. Словом, куди не кинь, українське «державотворення», не сперте на міцні підвалини громадянського суспільства, демонструє парадоксальну неефективність.

Один із ветеранів вітчизняного національно-демократичного політикуму якось зізнався, що розмаїті демократичні формації, делегуючи своїх представників на владні посади, сподівалися мати «своїх людей у владі», натомість отримали агентів влади в цих формаціях. Справді-бо, спантеличені громадяни вже на сотнях прикладів мали змогу переконатися, що українська влада й політикум напрочуд швидко та ефективно «перетравлюють» й уподібнюють собі патріотичне, демократичне, інтелектуальне чи будь-яке інше чужорідне поповнення своїх лав. У незначній меншості випадків владно-політичне середовище відкидає «неперетравлений матеріал», натомість годі навести бодай єдиний переконливий приклад того, як, навпаки, саме це середовище починало змінюватися під впливом посланців сумління та інтелекту. Жорстка односторонність трансформацій у згаданій системі зумовлена, безперечно, глибинними якостями українського суспільства, тож слабішій стороні лишається хіба що не дурити себе черговими спробами «поліпшити владу зсередини».

Скільки розпачу в серцях свідомих українців викликало призначення міністром освіти кремлівського номенклатурника й запеклого українофоба Д. Табачника! І майже ніхто не згадав при тому, що українці давно вже мають власну, від жодних табачників не залежну освітню структуру — товариство «Просвіта». Бо й пощо згадувати, коли позбавлене потужного спонсорства, залежне від бюджетної милостині, очолюване на місцях держчиновниками товариство перебуває у жалюгідному стані? За всі роки існування цієї наочної ілюстрації української неспроможності жодний поважний патріот не взяв на себе тягар праці з розчищення авгієвих стаєнь чинної структури ТУМу або зі створення потужної й дієздатної альтернативної організації. Що нам приклад Росії, де, попри однозгідну поставу держави та суспільства у мовному питанні, сама Перша Леді та інші найтитулованіші особи РФ не цураються плекати «Фонд поддержки русского языка». Приклади є корисними лише для тих, хто хоче чогось навчатися.

Еволюція «Просвіти» є показовою для цілого патріотичного крила громадських формацій, та й не тільки для нього. Велика європейська країна не має реальних профспілок; незрозумілі процеси кояться у жіночому русі; спонтанні екологічні ініціативи не здатні зупинити невпинну деградацію українського довкілля… Та найтрагічнішим в цілій українській ситуації є брак реальних сполучних ланок між простим українцем й інститутами влади. За цих обставин будь-які пертурбації у владних структурах, включно зі зміною їх «партійної належності» не заторкують основного — засадничого відчуження влади від громадянства. Подолати цю прірву можна тільки «знизу», а не «згори»! Національне відродження, систематична праця серед народу й для народу є єдиним шляхом поліпшення якості керування суспільством та відновлення ефективності його державних інститутів.

Згадане у заголовку цього розділу большевицьке гасло на диво добре узгоджується з висновками сучасних теорій менеджменту, які наголошують на вирішальному значенні добору й розстановки кадрів для успіху будь-якої справи. Тим дивовижнішим видається цілковитий брак практично в усіх ланках патріотичного табору продуманої та послідовної кадрової політики.