Володимир Вітковський - Про засадничі хиби українського проекту

Але менше порівняльних аналізів! Автор цих рядків усвідомлює, що присуд українському проектові у повному сенсі слова посягає на святе. Святе для тих тисяч, мільйонів українців, які довгі роки снили незалежністю, плекали віру в торжество української справи, віддавали їй свій час і здоров’я, жертвували кар’єрою й добробутом; які мерзли на майданах, ішли за цю справу під міліцейські кийки, у камери СІЗО, а свого часу — у повстанські схрони, катівні Луб’янки та під полярне сяйво. Невже все намарно? Саме для того, аби не допустити змарнування геть усіх шансів українства, мусимо піддати донині чинний національний проект якнайсуворішій критиці. Спробуймо пояснити цю думку на прикладі (який, утім, не варто розуміти аж надто буквально). Маньчжури як окремий народ пішли у небуття після повалення їхньої влади над Китаєм. Натомість для турків крах імперії не став остаточним фіаско — їхнє подальше національно-державне існування забезпечив «проект Ататюрка», який кардинально відрізняється від старого «османського проекту».

Про який саме «український проект» тут ідеться? Новітній український національний рух породив небагато документів, які містять ґрунтовний аналіз становища нації та/або окреслюють шляхи її поступування, причому жодний з таких документів не набув достатнього поширення й авторитету, аби претендувати на високий статус національного проекту. Не є секретом, що розмаїті «очільники нації» часто із протилежних позицій підходять до розв’язання кардинальних проблем буття народу та держави й що постановка питання про «національну ідею» є випробуваним прийомом, здатним пересварити будь-яку українську аудиторію. Усе це так, проте брак писаного тексту ще не означає, що не існує проекту як такого. Аналізуючи те, що роблять і чого не роблять українські патріоти, про що вони говорять уголос, а про що воліють мовчати чи навіть не замислюватися й т. п., помічаємо низку важливих ціх, які є спільними навіть для таких соціальних, політичних та ідейних антагоністів із національного табору, як, приміром, П. Порошенко й баба Параска, Л. Кравчук і С. Хмара, М. Рябчук та І. Фаріон… Саме про деякі з таких спільних ціх воліємо хочемо поговорити вголос.

Найдобірніші сорти брехні виготовлено з напівправди. «Сировиною» для великої української брехні стала ідея національної держави як усемогутнього деміурга, здатного з (майже) нічого створити цілий багатобарвний світ успішного модернового українства. З-поміж складників наших нескінченних поразок цьому компонентові слід надати безумовний пріоритет.

У згадану «сировину» правди замішано достоту щедро. Бо ж хіба рахується світ із державно неоформленими націями? Згадаймо хоча б, як за часів покійного СРСР геть усе закордоння, від президентів до готельних покоївок, уперто іменувало українців і грузинів, латишів і киргизів, татар і чукчів «росіянами». Хіба спроможна така нація ставити чоло агресивним сусідам, які марять загарбанням її теренів та перетворенням їх на власну етнічну вотчину? Хіба успішні народи не приносять найбільших офір задля втримання чи відновлення втраченої державності?

Усе це правда, але не вся. Друга сторона правди полягає в тому, що сама національна держава є успішною лише тоді, коли спирається на життєздатну націю та розвинене громадянське суспільство. Що держава може зробити багато чого, але в багатьох сферах перша роль усе ж має належати не їй. Що у добу лібералізації-глобалізації держава вже не є тим надійним оберегом національного добробуту, яким була ще донедавна.

Комплекс «державництва» так глибоко вгніздився в мізках патріотів, що заважає їм бачити очевидні речі. Приміром, натхнений відвідинами Ізраїлю Д. Павличко побачив саме те, що прагнув побачити: «Добуває державний народ/Навіть з каменя воду» (виділення моє —В. В.). Але ж не держава сотворила чудо ізраїльського землеробства — навпаки, єврейська держава радше сама постала з кібуців (сільських кооперативів), як хата з окремих цеглин!.. Або пригадую свою бесіду з поважною працівницею освітнього відомства, яка висловила захоплення політикою литовського уряду: « Ось у Литві всі говорять литовською мовою! » — «Даруйте, шановна, — спантеличено перепитав я, — але хіба ця ситуація є результатом зусиль уряду?» Моя співрозмовниця знала, ясна річ, що литовська мова панувала на берегах Нямунаса й за совєтських часів, і ще перед тим, однак… звично вбачала у цій обставині заслугу не народу країни, а її уряду.