Володимир Вітковський - Про засадничі хиби українського проекту

Чому більшість мешканців згаданих регіонів (за винятком Криму) все-таки вважають себе українцями? Питання достоту складне й автор мусить зізнатися, що сам до пуття не розуміє: як, приміром, людина з прізвищем Шевченко може не тільки не володіти мовою Кобзаря, а й не відчувати з цього приводу жодних незручностей?.. Тому для підтвердження думки про посуттєво неукраїнську етнічність згаданої частини громадянства наведемо лише два вагомих аргументи. По-перше, геть усі вибори й соцопитування засвідчують, що населення «проблемних» регіонів послідовно опонує тим варіантам розвитку країни, які здатні наповнити її незалежність реальними сенсами, а по-друге — навіть та несмілива, нещира, не раз просто тупа «українізація», яку химерними зиґзаґами здійснювала держава принаймні до весни 2010-го, мусила за два десятиліття спричинити в згаданих регіонах позитивний відрух, зустрічну хвилю «знизу», якби відроджувати там справді було що… Мусила, але практично нічого помітного в цьому плані не спричинила.

Відтак «неукраїнська Україна» — реальність, яку слід визнати й яка величезною мірою обнижує людський і матеріальний ресурс наших національних змагань. Вибачте, але балачки про «зашорених та обдурених братів на Сході» давно пора припинити — «брати» не є дурнішими за нас і, певна річ, краще знають, що саме їм більше підходить.

На теренах України українство розподілено нерівномірно. Назагал «фактор українськості» зростає в напрямку «Південний Схід — Північний Захід», тобто в напрямку зниження економічних потенціалів регіонів. При тому українські чинники тяжіють до села та дрібних містечок, а відтак — до найбільш упосліджених та найменш соціально, економічно й культурно активних верств населення. Згрубша держава об’єднує в своїм тілі дві різні, хоча вкрай нечітко розмежовані етнічні спільноти, причому неукраїнство однієї з них є цілісним і практично довершеним, тоді як українство другої — регіоналізованим і частковим.

Гаразд, скаже критично налаштований читач — за такого сливе нігілістичного підходу до українства нашої «політичної нації» як пояснить автор «першогрудневий феномен» 1991 року? А пояснить просто — любителям спорту знайома ситуація, коли на початках дистанції лідерство захоплює порівняно слабкий змагун, який потім фінішує далеко поза групою фаворитів. У схожий спосіб за умов майже для всіх неочікуваного розвалу імперсько-комуністичного режиму саме національно активна меншість спромоглася запропонувати привабливу політичну альтернативу: незалежну національну державу. Це ситуативне лідерство об’єктивно слабкої меншини було майже приречене на скороминущість, хоча за титанічних зусиль еліти, наполегливих намагань патріотів і далі бути першими, надто в розв’язанні найвідчутніших для громадянства соціально-економічних проблем його ще можна було конвертувати в тривкіші й вагоміші успіхи. Але не було жодних зусиль, ані «праці над собою», ані правдивої посвяти! Інтенції лідерів хутко набули суто хуторянських масштабів (ох уже ця невитравна національна генетика!), ідеї «застигли в польоті», а тим часом безпомильний інстинкт гнаних і голодних «мас» нехибно відчув чергову зраду. Нинішня переповненість інтернету ненавистю до всього українського спричинена не лише зусиллями Луб’янки (якій не бракує ні «титанічних зусиль», ні наполегливості, ні стратегічного мислення), а й природною реакцією зраджених та обманутих.

Утворена 1991 року держава принципово не може бути «своєю» для українства й надавати йому гарантії погідного національного майбуття. В певному сенсі становище нерусифікованих українців у такій державі є навіть більш несприятливим, аніж було у СРСР, де ксенофобську увагу влади й шовіністично налаштованого поспільства «відволікали» прибалти, євреї чи хоча б чукчі… Ми не маємо жодних підстав цінувати цю державу-пасткуі вшановувати тих людей та потуги, які доклали рук до її постання.

В доленосному 1991-му всі відлами вітчизняного поспільства дали «зелене світло» незалежності, проте передати владу політичним силам, «генетично» пов‘язаним з цією ідеєю, не побоявся тільки один регіон. Відтак патріоти мусили або продемонструвати на цьому плацдармі всі переваги своїх підходів до розв’язання суспільних проблем, або навік розпрощатися з амбітною метою про загальнонаціональне лідерство. Альтернатива ця видавалася такою очевидною, що автор довший час просто не годен був запідозрити провідників патріотичного табору в здатності мислити та діяти без її врахування.