Володимир Вітковський - Про засадничі хиби українського проекту

Утім, почнемо із самого початку. Пригадаймо хоча б, як на першій сесії Львівської облради першого демократичного скликання в уже далекому 1990 р. обранці й поки що улюбленці пробудженого з тоталітарної сплячки галицького громадянства наввипередки таврували комуністичну владу. Серед доказів її несправедливості не раз згадувалися особливі «депутатські зали» на залізничних вокзалах, які було обіцяно негайно скасувати, проте… Десь через півроку один із місцевих журналістів із подивом з ’ ясував, що в дещо «перефарбованому» вигляді відповідний заклад на Львівському вокзалі продовжує функціонувати й що майже всі обласні депутати охоче користуються його послугами.

Проте на тлі сьогодення такі «дрібні» незбіжності проголошуваних принципів з практикованою поведінкою здаються геть малоістотними. Що там депутатські зали — низкою зовні непримітних правових актів, у прийнятті яких «патріоти» виявили дивовижну однозгідність із «антидержавними чинниками», Україну практично перетворено на станову державу, що в ній окремі групи громадян диспонують незрівнянно більшими обсягами прав, привілеїв та державної підтримки, ніж решта поспіільства. Не варто уточнювати, що чолівки провідних патріотичних потуг вдало вписалися в контури привілейованих груп, а флешмоби на кшталт «доторкнись до депутата» абощо є лише передвиборчим «розведенням лохів» (даруйте, шановні «проукраїнці», використання традиційного лексикону ваших політичних візаві, але саме він адекватно описує сутність ваших думок та вчинків).

Оцінімо належним чином силу родинних почуттів українських патріотів, яку засвідчують довжелезні списки їхніх родичів та нащадків, котрих «хлібні» посади чи «кишенькові» пакетики високоліквідних акцій убезпечили від прикрої потреби сапати бульбу на дідівських городах чи куштувати заробітчанського хліба. Далебі, хіба не з дбання про свою родину починається велика любов до неньки-України?.. Розкішні палаци патріотичної шляхти де-небудь у Кочі-Заспі, Криму чи на Лазуровому березі не поступаються аналогічним спорудам, зведеним ворогами України; гардероби й аксесуари мешканців цих палаців виказують претензії ледь не на світове лідерство в царині високої моди, а їхні зразково випещені та освічені діти стануть, безперечно, золотим фондом майбутньої української еліти! Їм, певна річ, не доведеться ні продавати інтереси нації, ні самим продаватися її ворогам, як то не раз змушені були робити їхні батьки.

…Чи не дасть фору сонмищам велемудрих політологів, які під об ’ єктивами телекамер обговорюють «кардинальні відмінності» партійних програм та лідерських постав, той неголений горопаха, який у тьмяному смороді «загального» вагона повторює за келишком сивухи, що «то всьо одна банда» ? Й які пріоритети власної соціальної поведінки визначить він та його «колеги по обговоренню», виходячи зі схожих політологічних розважань? Проте користолюбство, кумівство, ба навіть продажність є ще не найгіршими з якостей, притаманних українській патріотичній «верхівці». Як у моральному, так і в суто практичному сенсі більшу загрозу становить неприпустимий для політиків та/або інтелектуалів брак критичної рефлексії щодо власних учинків. Скільки разів ми бачили, як успішна реалізація ідей та закликів патріотів приносила зримо негативні результати — і чи багато почули з цього приводу гірких визнань та побачили намагань проаналізувати допущені помилки? Імовірно, патріоти просто не розуміють, як небезпечно полишати функцію (само)критики повністю «на відкуп» своїм опонентам.

Читач, можливо, звернув увагу на ту обставину, що похідні від слова «патріот» терміни автор майже ніде не брав у лапки, хоча вживав їх аж ніяк не в позитивному тоні. Один із важливих уроків, які ми зобов ’ язані винести з гіркого досвіду першого двадцятиліття національних змагань, полягає саме в тому, що патріотизм (націоналізм тощо) не є антонімом таких понять, як кумівство, користолюбність, правовий нігілізм, злидні, відсталість і, зрештою, несамостійність та неспроможність нації та країни. Бо справжній патріот, еге ж, є плоть від плоті СВОГО, а не якогось іншого народу!.. Український патріотизм конче потребує уздоровлення та переозброєння, аби бути дієздатним у ХХІ столітті та й, зрештою, бодай просто залишитися при житті.

Мусимо визнати очевидну, проте для багатьох українських патріотів абсолютно не прийнятну, відтак палко заперечувану істину: Україна як політико-адміністративне утворення та Україна як етнонаціональна реальність кардинально не збігаються навзаєм. Історія багатьох теренів сучасної Української держави наповнена переважно неукраїнськими сенсами, іменами, подіями, а їхнє населення чинить запеклий, останнім часом політично оформлений опір усім спробам перегляду звичного для нього мовного й ментального статусу. Причому «проблемні» в сенсі українськості регіони зосереджують левову частину економічного та культурно-інформаційного потенціалів України й роблять найвагоміші внески у державну скарбницю.