Володимир Вітковський - Про засадничі хиби українського проекту

Від перших кроків новітньої української демократії брак кадрового опертя дамокловим мечем висить над її починаннями. Та й звідки взятися тому опертю, коли набуття членства в переважній більшості демократичних формацій не пов’язане з дотриманням жодних вступних вимог? Видається, ніби демократом, реформатором, свідомим українцем тощо людину робить сам факт її приходу в офіс відповідної партії. Лідерам «патріотів» не раз указували на цю обставину, проте «оргвисновків» так і не було зроблено. Ба більше, ці лідери швидко освоїли згубну практику розрахунку за політичні послуги вигідними посадами.

На початках до демократичного руху приставали тисячі людей, котрі віддавали себе громадській справі, не шукаючи особистих вигод. Проте й найсамовідданіші з них із плином часу помічали, що реальна влада всередині кожної політичної потуги зосереджена в руках вузького кола осіб, байдужих до програмної мети, натомість украй активних у питаннях примноження та убезпечення своїх владних ресурсів.

Приходили й кар’єристи… Річ природна — будь-яка соціальна система залишається ефективною доти, допоки диспонує достатньою кількістю людей, зацікавлених реалізовувати свої здібності та спроможних робити кар’єру в її рамках. Проте в українських патріотичних структурах кар’єрних успіхів осягають аж ніяк не зусиллями, докладеними в царинах організаційної діяльності чи виконання статутних завдань цих структур. Аби потрапити на верхи вітчизняного політикуму, українцеві треба або здобути потужний фінансовий, адміністративний, політичний чи іміджевий капітал «на стороні» (що годі здійснити в гармонійній згоді з патріотичними принципами), перш ніж «політично самовизначатися», або банально покумитися-породичатися з патріотами-«елітаріями». Тож не дивина, що національним лідерам майже тотально притаманний брак антикланового та антикорупційного імунітету, а до владної посади вони ставляться як до здобичі, котру треба «використати сповна». Через це за всіх патріотичних влад у Києві та на місцях чиновницький апарат незмінно розростався та втрачав рештки дієздатності.

Як сталося, що безпрецедентний народний здвиг кінця 2004 року нічого посуттєво не змінив у житті українців? Дошукуючись початків «зради Майдану», називають різні дати та події, проте до ключових моментів, безперечно, належать післяреволюційні форуми партій-переможниць, де їхні лідери одностайно (!!!) проголосили курс на необмежене прийняття до партійних лав усіх бажаючих. Після цього уже не могло бути й мови про справді радикальні реформи, реалізація яких конче потребує злагодженої й цілеспрямованої команди однодумців.

Неважко було спрогнозувати численні прорахунки «помаранчевих» у царині персональних призначень, однак суцільні імпровізації, непоборна прихильність до «любих друзів» і безсоромне «перетягання линви» перевершили найгірші передчуття. Годі назвати хоч одну принципову засаду, через яку не переступали в своїх кадрових рішеннях «переможці Майдану». Хоча вголос певні критерії добору кадрів нібито були озвучені (приміром, обов’язковість володіння державною мовою), за нігілістичного ставлення до принципів корисливі щохвилинні інтереси просто не могли не взяти гору. Нищівний удар по їхніх владних амбіціях, завданий їм кількома гучними політичними поразками, аж ніяк не можна назвати незаслуженим. Якби ж ганьба тих поразок та наслідки теперішнього «бєспрєдєла по-донєцкі» не впали на голови тих мільйонів українців, котрі вклали в перемогу революції свої, можливо, останні ресурси довіри, громадянської гідності та готовності пережити ще одну хвилю соціально-економічних експериментів!

Авторові цих рядків уже доводилося писати про те, що основним рушієм сповзання українства в провалля перманентної кризи став катастрофічний брак довіри всередині українського суспільства. В країнах, які посідають чільні місця в рейтингах якості життя та індексів людського розвитку громадяни, як правило, поводяться порядно, очікуючи такого ж ставлення до себе з боку держави та інших громадян. Мешканці України в масі своїй упевнені, що живуть у злодійській державі й оточені шахраями, і в цій впевненості знаходять «природне» виправдання для власних непорядних вчинків.

Як міг опуститися до такого стану народ, який століттями дивував чужинців лагідною вдачею, ба навіть смертельних ворогів пестливо іменував у своїх піснях «воріженьками»? Процес «опускання» був, безперечно, складним, багатостадійним і мав розмаїті рушійні сили. Мусимо згадати, приміром, про десятиліттями плекану в большевицькій імперії практику державної брехні та сексотства, як і про неприховані намагання сучасної кремлівської влади та її місцевої агентури посіяти в душах українців спустошення й зневіру. Проте велика частка відповідальності за плачевний стан українського соціального капіталу спочиває на плечах представників саме патріотичного табору. Для нашого аналізу виокремимо лише один аспект цієї проблеми, спробувавши порівняти результати праці очільників згаданого табору «на благо України» загалом і свого найвужчого оточення зокрема. На відміну від перших, другі видаються набагато вагомішими.