Володимир Вітковський - Про засадничі хиби українського проекту

В Україні ж «правдивий українець» є радше таким собі абстрактним ідеальним типом, ніж людиною, яку можна зустріти на вулиці. Натомість реальний українець користується впереваж неукраїнськими та антиукраїнськими джерелами інформації; розмовляє суржиком; власні історію, культуру й традиції нечітко відрізняє від чужих і є людиною національно амбівалентною, з високим рівнем «русифікаційної готовності». Навіть у «націоналістичних» регіонах низка важливих сфер суспільного буття й тисячі зовсім не упосліджених в матеріальному та кар’єрному сенсі громадян успішно обходяться без української мови… В «оголтелом национализме» наші недруги звинувачують спільноти, які далеко «не дотягають» до найбуденніших стандартів національної поведінки.

Себто по суті й саме українство, й та «Україна», з якою його зазвичай ототожнюють, є лише ідеальними типами!..В їхній несправжності,мов колос у зернятку, захований весь генетичний код слабостей і вад політичного українства, його безплідних перемог та незліченних поразок: «солом’яний вогонь» народних здвигів і «моя хата скраю» на щодень; нерішучість лідерів, нечіткість намірів; масовість зрадництва та його необтяжливість для зрадників, постійна концептуальна нерозв’язаність найочевидніших питань… Боротьба-бо ведеться за умовні символи, абстрактні ідеали, а не за життєві цінності конкретного національного колективу. Ми вергаємо словесні блискавки в русифікаторів, які поблажливо всміхаються у відповідь, стоячи, на відміну від нас, на реальному соціальному ґрунті.

В аналітичному тексті слід уникати суб’єктивних вражень та емоційних оцінок, але… Років із вісім тому автор спостерігав, як в одному львівському навчальному закладі, готуючись до огляду самодіяльності, ставили танцювальну композицію «Український сувенір». Запрошений постановник наполегливо вчив дівчат ритмічно рухатися в національних строях під українську музику, проте виходило в них, як мовиться, «не вельми». Зрештою втомлений хореограф пішов на заслужену каву, а дівчата миттєво «врубили» російську попсу й… почали танцювати самі. Звідки й узялися грація, почуття ритму, розкута пластика молодих тіл — усе те, що марно намагався прищепити їм постановник-професіонал!.. Усі дівчата були українками з сільських галицьких родин і належали до покоління, яке входило в життя майже цілком за доби незалежності. Хотілося плакати — такою вбивчо-досконалою була ця мимовільна алегорія цілого нашого «націєтворення».

Зізнаємося щиро — небагато можна знайти в сучасній Україні таких людей, для кого українство справді є живильною водою. Але фатальну помилку роблять ті, хто сподівається (чи принамні мовчки припускає таку можливість) відродити українство як гамівну сорочку, яка стримує природні поривання «широкіх мас насєлєнія». Правдивий український Рубікон полягає в тому, щоб хоч десь, хоч на малому кавалку національних теренів перейти фатальну межу між вигадуванням українства (за Б. Андерсоном) та його реальним і повнокровним земним буттям.

Авторові вже не раз доводилося писати про те, в які способи це можна зробити, тому тут повторимо хіба найзагальніші речі. В новітньому українському проекті мусить бути якомога менше політики, зате багато економіки й соціології. В суспільстві існує потужний запит на соціальну справедливість і, якщо в свідомості бодай частини громадян вона асоціюватиметься з українською ідеєю, українство ще можна спасти! Побудова «правдивої України» має стати спробою конструювання економічних, соціальних, інформаційних та культурних інститутів «знизу», в обхід олігархічної людиноненависницької держави. Процес повинен розпочинатися не десь у «верхах», а в домівках простих людей, втягаючи в свою орбіту прошарок осіб, які володіють певним авторитетом і ресурсами, як-от: власників неолігархічних бізнесів, менеджерів середньої ланки, інтелектуалів, духовенство тощо. Наразі не йдеться про географічні чи адміністративні межі — «українську Україну» слід будувати там, де етносоціальний ґрунт бодай мінімально дозволяє це робити. Зауважмо лише, що відродження українства, скажімо, в Донбасі було би подвигом, гідним епічних героїв, натомість невідродження його в Галичині є ганьбою на цілий світ.

Уникаючи критичного розгляду ідеологій окремих загонів політичного українства, зауважмо, однак, принципову хибність орієнтації певних середовищ на героїчні постаті, активну меншість, яка спасе націю своїми завзяттям і посвятою. Для правдивої перемоги потрібно дещо протилежне, а саме — повсякденні національні чини широкого загалуукраїнства. Мати, яка дбає про те, щоб забезпечити дітей рідномовними книжечками; молодь, яка ігнорує гастролі зросійщеної «зірки» (і так масово, що менеджери радять їй змінити або географію гастролей, або національну поставу!); люди всіх поколінь, які за покликом власних сердець приходять ушанувати національних героїв, — лише на такому тлі можуть мати якийсь сенс демонстративні акції та героїчні вчинки.