Володимир Василенко - Війна проти української мови як спецоперація для «остаточного вирішення українського питання»

Усвідомлення представниками української провідної верстви та активною частиною українського суспільства згубних наслідків антиукраїнської мовної політики КПРС дало поштовх для згуртування наприкінці 80-х років минулого століття українських національно-патріотичних сил. Під потужним тиском громадськості Верховна Рада УРСР 28 жовтня 1989 р. ухвалила Закон «Про мови в Українській РСР», відповідно до якого українській мові було надано статусу державної мови. В преамбулі Закону зазначалось: «Українська мова є одним з вирішальних чинників національної самобутності українського народу. Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності.»

Ухвалення Закону, у виробленні і обговорення якого брали участь не лише експерти, а й широкі верстви українського суспільства, стало надзвичайно важливим етапом у зупиненні процесу інтенсивної русифікації України, орієнтиром у боротьбі за відновлення незалежної державності Українита створення правових, політичних та ідеологічних умов для українського національного відродження.

Після проголошення Акту незалежності України 24 серпня 1991 р. позиція Росії щодо України порівняно з історичним минулим принципових змін не зазнала.

Російська політична еліта і пересічні громадяни Російської Федерації у своїй переважній більшості свято переконані, що:

- Україна є частиною Росії і винна у розвалі СРСР та інших її негараздах;

-незалежна державність України є геополітичною аномалією і становить стратегічну загрозу для Росії;

- воз’ єднання росіян і українців в єдиній державі має завершитись створенням потужного надетносу з однією, звичайно російською, мовою, церквою і культурою;

- Росія без України є геополітично незавершеною і не може відродитись як світова наддержава.

Відповідно владний російський істеблішмент, незважаючи на міжнародне право і мораль, наявність великого політичного українсько-російського договору та безлічі інших угод, мріє про відновлення «единой Великой России» шляхом і за рахунок поглинання України.

У прагненні до імперського реваншу кремлівське керівництво сучасної Росії намагається реалізувати проект під назвою «Русский мир», який в концептуальному плані є пристосованою до сучасних реалій версією староімперського проекту «большой/триединой русской нации». В цьому проекті немає місця ні українській нації, як ядру української громадянської нації, ні Україні як незалежній державі. Спільним для обох проектів є те, що головним засобом їх реалізації виступає війна проти української мови. А відмінність полягає в тому, що цю війну уряд Російської імперії здійснював відкрито заради збереження і зміцнення імперії, а нині вона ведеться владою РФ в режимі спецоперації заради створення і розбудови нової російської імперії.

Проект «Русский мир», складником якого є концепція «русской/русскоязычной Украины», покликаний слугувати легальним прикриттям цієї спецоперації. Вона здійснюється із залученням представників українського владного істеблішменту та активістів проросійських громадських організацій в Україні. Її метаполягає у нав’язуванні Україні такого мовного порядку, який би консервував результати тривалої політики примусової русифікації українців, забезпечував її відновлення, продовження та посилення і сприяв поступовому перетворенню суверенної національної держави у тотально зросійщену губернію Російської неоімперії. Ключовим гаслом цієї спецоперації є систематично озвучувана російськими офіційними та неофіційними речниками ще з початку 90-х років минулого століття вимога надання російській мові в Україністатусу другої державної, а головним об’єктом — система української освіти.

З промовистою відвертістю суть проекту «Русский мир» озвучила у жовтні 2000 р. дружина президента РФ Людмила Путіна у виступі на Всеросійській конференції «Російська мова на рубежі тисячоліть». Закликаючи до розширення кордонів застосування російської мови, вона проголосила: «Межі російської мови— це межі Росії» («Известия, 27.10.2000). Сформульована нею теза є нічим іншим як відтворенням концепції природних мовних кордонів, яку в минулому сильні держави континентальної Європи, зокрема гітлерівська Німеччина, використовували для обґрунтування територіальної експансії за рахунок територій сусідніх держав з посиланням на наявність там мовно спорідненого населення.