Олександр Шморгун - Реформа української влади. Чи є парламентаризм вищою формою демократії?

Останнім часом як у стінах новообраного парламенту, так і в українських ЗМІ вкотре пожвавилось обговорення питання системного комплексного реформування української влади. Починаючи приблизно з часу проведення Всеукраїнського референдуму між пропрезидентськи та антипрезидентськи налаштованими політиками та журналістами з цієї проблеми точилися серйозні дискусії. Причому, якщо тоді одні з них наполягали на необхідності впровадження в Україні парламентської моделі влади, а другі, навпаки, — на підсиленні її виконавчо-президентської ланки, зокрема, через імплементацію результатів Референдуму, то сьогодні в розумінні стратегічного напряму реформування української Конституції ми спостерігаємо майже одностайність. Дивним чином в обох таборах запанувало уявлення про класичний парламентаризм як про панацею від неухильного скочування країни до тоталітаризму нічим не обмеженої одноосібної влади.

Справді, якщо українські комуністи разом зі своїми пострадянськими побратимами під гаслом “Ми не проти Кучми, а проти самої ідеї президентства” завжди заперечували доцільність існування сильної президентської влади в Україні, закликаючи до повернення до нехай і трохи реформованого, але по суті радянського суспільного устрою, то деякі лідери опозиції, які ще порівняно недавно все ж таки припускали доцільність збереження сильної президентської вертикалі хоча б на перехідний період подолання найбільш важких проявів сьогоднішньої всеохоплюючої політичної, соціально-економічної та духовної кризи, котра вже призвела до втрати країною великої частини свого національного суверенітету, також стали гарячими прихильниками парламентаризму.

Зокрема, не тільки комуністи, а й Олександр Мороз на сторінках “Дзеркала тижня” (25 травня 2002 р.) у статті “Чому Україні необхідна парламентсько-президентська республіка” вже пише про цю парламентсько-президентську республіку лише як про перехідний етап до класичного парламентаризму, який, своєю чергою, у висліді має привести до побудови так званого народовладдя (яке, до речі, із таким азартом пропагує уже декілька років “прогресивний” опонент Олександра Олександровича від соціалізму — Наталія Вітренко). Він вважає президентську форму правління “більш низькою формою організації держуправління (якщо оцінювати з позицій демократії)” порівняно з парламентською, до якої він, власне, і зводить всю сучасну європейську демократію. Критикуючи українську авторитарну державотворчу позицію, зокрема концепцію “класократії” В'ячеслава Липинського, Мороз підкреслює, що успішність навіть легітимного авторитаризму надто залежить від конкретної унікальної особистості — “суб'єктивних факторів, що небезпечно при застосуванні законів”, і, натякаючи, що ймовірність появи такої особистості на вищих щаблях політичної еліти в Україні найближчим часом вкрай низька, закликає до створення влади, заснованої передовсім на засадах колегіальної парламентської відповідальності (насправді ж така влада завжди діє за принципом “Гуртом і батька легше бити”, який у контексті закликів до продовження акції “Україна без Кучми!” і переходу до актів громадянської непокори набуває в наших умовах додаткових смислових відтінків).

Але всім опозиційним ідеологам українського парламентаризму варто серйозно замислитись над метаморфозою, що відбулась останнім часом у “супротивному стані”. Адже ще порівняно недавно Володимир Литвин у статті “Громадянське суспільство: міфи та реальність”, котра породила жваву полеміку не тільки через свій зміст, а й через звинувачення автора у плагіаті, стверджував, що громадянське суспільство зовсім не є “священною коровою” сучасної демократії, мало того, цьому інститутові, безпосередньо пов'язаному із політичним самоврядуванням консолідованих громадян, притаманні суттєві вади саме з точки зору забезпечення ефективності державного управління. А радник Президента Анатолій Гальчинський на сторінках того самого “Дзеркала тижня” (6 жовтня 2001 р.) навіть заявив, що деголлівська Конституція П'ятої республіки саме завдяки її класично президентському змісту зробила “можливим подолання політичного хаосу і на цій основі забезпечила економічний прогрес, її демократичний розвиток”, а імплементація результатів Референдуму є не чим іншим, як введенням в Україні владної системи, максимально наближеної до президентства французького взірця.