Олександр Шморгун - Реформа української влади. Чи є парламентаризм вищою формою демократії?

І нарешті, останній тип парламентаризму — “система кабінету”, або “міністеріалізм”, який і протиставляє Золотарьов президентській моделі влади як не менш — якщо не більш — ефективну форму правління (свого часу доцільність такої моделі для України обґрунтував Олександр Турчинов (“Вечерние ведомости”, 30 березня 2001). У цій системі, до якої тяжіє, наприклад, британський парламентаризм, прем'єр-міністр справді займає найбільш самостійну персоніфіковану позицію. Але наразі він не перестає бути лідером найпотужнішої партії, не може не залежати від фракційної більшості й парламенту взагалі. Тому прем'єр, так би мовити, “за визначенням” неминуче вимушений концентруватися на тактичних питаннях контролю за виконанням уже прийнятих “головною” законодавчою гілкою влади “законів та постанов”, на постійному вирішенні поточних справ. Прем'єр — не хто інший, як “головний бюрократ” у позитивному західному розумінні цього терміну.

Так що запевняю пана Золотарьова: пересічний виборець чудово усвідомлює різницю між прем'єром — “загальнодержавним завгоспом” — і президентом, покликаним знаходитися над партійною “тусовкою”, формулювати та втілювати інтереси не окремих соціальних груп, кланів або регіонів, а всієї країни в цілому. Він розуміє, що навіть найсамостійніший прем'єр занадто залежний від парламенту. Причому сама нижня палата у кризовій ситуації не може не політизуватись і не ставати все більш популістською. Звідси, до речі, гранична нестабільність урядів за парламентської системи. Достатньо сказати, що у класичній парламентській Третій французькій республіці уряди змінювалися приблизно кожні шість місяців, а після закінчення Другої світової війни в Італійській республіці керує вже 59-й уряд. (Ми з нашою майже щорічною зміною урядів теж поки що витримуємо цей “графік”.)

Сповна здає собі справу в тому, що статус прем'єра як першої посадової особи, лише глави кабінету, ставить її в залежність від колегіальної гілки влади, і людина, яка обіймає посаду прем'єр-міністра. Тим більше, якщо прем'єр як функціонер за посадою виявиться справжнім лідером за покликанням, як це було, наприклад, із Маргарет Тетчер, і очолить виконавчу владу в час доленосних рішень, він швидко відчує страшну обмеженість своїх повноважень. Тому у варіанті, типологічно наближеному до “системи кабінету” парламентського президентства, завжди спостерігається намагання стати саме повноцінним, а не “кишеньковим”, президентом, функції якого максимально наближені до статусу парламентського монарха (від посад таких парламентських монархів свого часу категорично відмовилися Наполеон і Гітлер).

“Монархічний” за повноваженнями представницько-парламентський президент, як і прем'єр, завжди будь-що прагне до незалежності не тільки від своєї партії, а й від парламенту взагалі. Свого часу так вчинив Шарль де Голль, помінявши статус парламентського “кулуарного” президента на статус загальнонаціональне лідера, якого обирає весь народ.

Та й Леонід Кучма свого часу в ранзі прем'єра цілком логічно не захотів, навіть отримавши додаткові повноваження, зокрема право декретотворення, залишатися фактично лише виконуючим обов'язки президента. Зараз він посилається на те, що, мовляв, у той час були нерозвинені структури громадянського суспільства й існували слабкі партії. Відверто кажучи, не бачу особливих змін на краще. Що ж до необхідності оперативних доленосних рішень, спрямованих на порятунок країни після десятиліття перманентних реформ, то перед наступним українським президентом ці завдання постануть з іще більшою гостротою.

З іншого боку, залишатися потужним прем'єром при слабкому “парламентському” президенті або абсолютистському патримоніальному монархові також абсолютно безперспективно. Найяскравішим тут є приклад Отто Бісмарка. “який, навіть маючи посаду “суперпрем'єра” — канцлера, — творив Німеччину як новітню державу європейського типу, значною мірою переборюючи супротив діючого “помазаника божого” — монарха, і через конфлікт з його наступником врешті-решт був змушений піти у вельми недобровільну відставку.

Але ж саме до такої, як на мене, неконструктивної владної моделі фактично вели пропозиції “Нашої України” стосовно підписання спільної угоди про переділ влади з “Єдою” у процесі формування нового парламенту. У першу чергу, ідеться про пропозицію “Нашої України” щодо повернення Віктора Ющенка на посаду Прем'єр-міністра тепер уже в якості лідера потенційно найпотужнішої фракції.