Олександр Шморгун - Реформа української влади. Чи є парламентаризм вищою формою демократії?

Тому зовсім не випадково на останніх виборах основні партійні блоки йшли фактично за мажоритарними принципами. Зокрема, блок “Наша Україна” неформально мав політичний підзаголовок “За Ющенка!”, а партія “Батьківщина” офіційно трансформувалась у Блок Юлії Тимошенко, на що, до речі, звернув увагу Леонід Кучма, слушно зазначивши, що позитивний потенціал мажоритарного принципу з його часто-густо лише удаваною орієнтацією не на ідеологію, а на особистість, в Україні зовсім не вичерпано.

Втім недоліки мажоритарної системи, яка дуже часто перетворюється на змагання грошей та адмінресурсів, також загальновідомі.

З точки ж зору не форми, а змісту, головна проблема будь-якого колегіального органу полягає в тому, що, як переконливо довели ще видатні західні економісти і політологи Джон Стюарт Міл та Йозеф Шумпетер, будь-яка більшість, що перемагає у процесі обговорення складних неоднозначних механізмів стратегії розвитку суспільства на етапі вирішення безпрецедентно складного завдання переходу до нового, не просто пострадянського, а ще й постіндустріального суспільного ладу, у самому парламенті через орієнтацію на популістські рішення та згадану клановість інтересів, як правило, є менш конструктивною, аніж позбавлена права прийняття рішення меншість. Адже ця більшість, своєю чергою, обрана на загальних виборах пересічним громадянином, який складає усереднений клас, є не дуже компетентним у складних проблемах подолання системних криз і схильний довіряти тим, хто обіцяє все і негайно. Тому всі сподівання на ефективність механізму демократичного переобрання народних обранців, які не виправдали довіри народу, через.“стратегічну” некомпетентність пересічного виборця у питаннях стратегії національного розвитку (згадаймо, скільки разів його вже дурили і на президентських, і на парламентських виборах), завжди ризикують стати черговою ротацією одних і тих самих вже до болю знайомих політиків, нескінченним “обміном шила на мило” з неухильним погіршенням якості цього продукту.

Отже, колективна відповідальність, або та сама золотарьовська деперсоніфікованість, і тут я також солідаризуюсь із Видріним, на практиці виявляється найменш кваліфікованою. Невипадково сучасний історик Ерік Гобсбаум, відомий фахівець з вивчення соціальних катастроф, у своїй останній праці з симптоматичною назвою “Вік екстремізму” застерігає, що парламентська система — це вельми громіздкий двигун, що складається із багатьох усереднених гвинтиків — парламентарів — і працює тільки для того, щоб тягти себе самого.

Ось чому мене щиро здивували характеристики, які дає Золотарьов сучасній українській владі як максимально персоніфікованій, та його заклики перейти до влади деперсоніфікованої як найбільш типового прояву сучасної демократії. Стосовно ж пропозицій Дмитра Табачника у вищезгаданій публікації перейти до президентсько-парламентської республіки з метою позбавлення знов-таки максимально депер-соніфікованоі посади президента, який більше не буде ключовою фігурою українського політикуму, зазначу, що вербувати “агентів впливу” серед парламентарів, які завжди можуть свою граничну безвідповідальність навіть у режимі поіменного голосування пояснити партійною дисципліною та фракційними кон'юнктурними інтересами, значно легше, аніж уповноваженого всім населенням президента, який завжди, як то кажуть, на виду. Звичайно, за умови, коли існує реальний механізм імпічменту, головною підставою для якого в усіх цивілізованих країнах є зрада президентом національних інтересів.

Утім, сам Золотарьов відчуває існування багатьох вищезгаданих небезпек парламентаризму, адже постійно повторюючи у своїх статтях, що гранична неефективність нашої нинішньої влади якраз і обумовлена більше всього тим, що вона за своєю суттю все ще залишається комуністичною, він не може не знати, і того, що головна програмна установка орієнтованих на повернення у “світле минуле” часів СРСР комуністів і в Україні, і в Росії, і в Білорусі якраз пов'язана з принциповим запереченням будь-яких позитивних функцій інституту президентства (згадаймо хоча б основне гасло українських “лівих” про те, що вони виступають не проти Кучми, а проти самої моделі президентської республіки). Невипадково вони в цілому вітають нинішню ініціативу нашого Президента.