Олександр Шморгун - Реформа української влади. Чи є парламентаризм вищою формою демократії?

І ось уже, на перший погляд, досить несподівано до парламентсько-президентської республіки раптом схилився представник ворожого президентській опозиції табору Дмитро Табачник (“Киевский телеграф” 29 липня — 4 серпня 2002 р.). Фактично слідом за Олександром Морозом він стверджує, що статус президента як ключової фігури зовнішньої політики сприяє намаганням лідерів інших країн просувати в нас на посаду президента країни “свою”, “приручену” людину, а от “деперсоніфікований” парламент, орієнтований на вирішення внутрішніх проблем, мовляв, неможливо перетворити на “гравця” на користь національних інтересів інших країн.

На цих же засадах стоїть відомий журналіст Володимир Золотарьов, який у двох публікаціях піддав гострій критиці політолога Дмитра Видріна, мабуть єдиного, хто у програмній статті “Матриця” (“Дзеркало тижня” від 15–21 червня 2002 р.) спробував задатись питанням не тільки про те, як уникнути в країні диктатури, а й як забезпечити ефективне вирішення владою тих екстраординарних завдань, які перед нею вже постали, намагався довести, що, так чи інакше, політичний лідер країни вимушений відповідати вимогам часу, і що наш час обирає, або “ставить”, на політика-індивідуальність, політика-новатора, діяльність якого є найбільш ефективною саме за існування класичної президентської республіки. Час же, за Видріним, на пострадянському просторі вже увійшов у режим надзвичайного, і тому буквально “вимагає” не просто президента-“іноватора”, а людину, яка здатна очолювати країну в режимі надзвичайної ситуації і, можливо, навіть належить до представників військової еліти.

У публікації “Антиматриця” (“Киевский телеграф” від 26 червня 2002 р.) Золотарьов затято відстоює протилежні позиції, намагаючись обґрунтувати доцільність конституційного реформування української влади в напрямку парламентської республіки.

Нарешті, під час свого останнього телевізійного звернення до народу Президент Леонід Кучма офіційно оголосив про створення робочої групи з розробки проекту конституційної реформи з метою встановлення в Україні нової політичної системи — парпаментсько-президентськоі республіки, яка “за духом” буде відповідати результатам всеукраїнського референдуму. На думку Президента, існуюча президентсько-парламентська модель влади була “вимушеним кроком”, позаяк в умовах нерозвиненості громадянських інститутів демократії та слабких політичних партій “Президент мусив брати на себе відповідальність за прийняття важливих рішень”.

Зараз же нам пропонують “зробити європейський вибір”, остаточно перейшовши у політичній царині на пануючу в більшості європейських країн пропорційну систему виборів до парламенту, сформувавши ефективну парламентську більшість та на її основі — відповідальний коаліційний уряд на чолі з прем'єр-міністром, який, власне, і нестиме у новій моделі всю повноту персональної відповідальності за розвиток країни. При цьому Президент прямо звертається до лідерів опозиції, підкреслюючи, що фактично прийняв їхній виклик і готовий перейти до політичної системи, яку більшість із них пропонує протягом вже досить довгого часу.

Незважаючи на те, що багато лідерів опозиції оцінили цей крок Президента як суто тактичний, спрямований на виграш часу та політичної ініціативи в опозиції, або просто нездійсненний за даних умов, переконаний: серйозна дискусія з приводу з'ясування основних напрямків конституційної реформи та механізмів принципової зміни існуючої вкрай неефективної моделі влади є більш ніж нагальною. Мало того, побудова в Україні справді ефективної моделі влади, яка б максимально унеможливлювала повернення до будь-яких форм політичного тоталітаризму, справді надзвичайно актуальне й одночасно складне першочергове завдання українського державотворення. Його ефективне вирішення вимагає аналітичного обґрунтування не просто конституційних змін із метою перенесення акцентів з однієї гілки влади на іншу, а системного комплексного реформування всіх елементів політичної системи в цілому — не стільки в напрямі створення ефективно діючої системи поділу та взаємного стримування влад, скільки у виробленні механізмів їх взаємозв'язку та ефективної взаємодії, що і потребує рівня дослідження, який би я назвав цивілізаційно-політоологічним.

Продовжуючи полеміку з Дмитром Видріним, невдовзі після “Анти-матриці” Золотарьов друкує навздогін у тому ж “Телеграфі” статтю “Бен Ладен вже переміг!” (8 липня 2002 р.), у якій стверджує, що “Україні немає сенсу повторювати помилки Америки”, яка після відомого теракту буквально захворіла на загальнонаціональну манію переслідування і вже живе у режимі “надзвичайщини”, чого, власне, і добивались терористи. Золотарьов переконаний, що ні в Україні, ні тим більше в світі не відбувається нічого надзвичайного, а катастрофічні прогнози фахівців, мовляв, насправді так і не підтвердились.

Читать дальше