Олександр Шморгун - Реформа української влади. Чи є парламентаризм вищою формою демократії?

Тому зовсім не випадково один з головних ідеологів теорії пост-індустріального суспільства Елвіс Тоффлер у своїй відомій праці “Третя хвиля” прямо пише, що в епоху сучасної демократи, “коли ми мчимося у новий етап цивілізації”, такі “потужні лідери індустріальних суспільств”, як Рузвельт, Черчилль, Тетчер, де Голль, Аденауер “виглядали б так само недоречно і безглуздо, як Божевільний король Людвіг у Білому домі”.

Втім, це дуже небезпечна ілюзія…

Основними системними недоліками будь-якого колегіального органу є саме повільність прийняття рішень і втілення їх у законодавчих актах. Складні й довготривалі процедури парламентського узгодження і обговорення законопроектів у доленосні моменти історії роблять парламентарів “завжди вчорашніми”, такими собі управлінськими динозаврами, які лише збираються реагувати на сигнал ззовні на ситуацію, яка вже минула і, можливо, змінилась на протилежну за своїми вимогами до адекватних відповідних дій (“парламент” — дослівно “говорильня”). Досить “усереднений” зміст законів, як правило, побудованих за принципом “ні вашим, ні нашим”, у кризові періоди, коли поляризуються (особливо у питаннях переділу “шагреневої шкіри” бюджету) і без того різновекторні інтереси різноманітних фракцій та депутатських груп, стає взагалі ніяким.

І це цілком природно, адже навіть найбільш потужна партія, на основі якої утворюється парламентська більшість, декларуючи загальнонаціональні пріоритети, насправді не може їх відстоювати за визначенням, бо виходячи зі своєї ідеологічної програми, першою чергою, зосереджена на інтересах якоїсь частини суспільства (у перекладі “партія”— “частина”).

Що ж до мажоритарників, то вони і поготів звітують насамперед перед виборцями “свого” округу (одним з головних передвиборчих гасел нещодавніх виборів було надання електорату права відклику депутатів, які не виправдали довіри народу).

У сучасній політології вже давно доведено, що не існує жодної виборчої системи, яка б мала абсолютну перевагу над іншими. Це стосується і принципу обрання законодавчого органу на чисто партійних засадах. Адже, наприклад, двопартійна система практично усуває від прийняття владних рішень велику частину радикальної опозиції, завжди налаштованої за злам існуючих стереотипів суспільного буття, без якого взагалі неможливі широкомасштабні реформи. Тому двопартійна система взагалі може бути ефективною лише у дуже стабільних консервативно орієнтованих країнах (США, Велика Британія), що живуть за принципом “від добра добра не шукають”.

“Плюралістична” багатопартійна система, у якій подібно до України, кількість партій перевалила за сотню, має той суттєвий недолік, що ускладнює формування у парламенті стійкої фракційної більшості, що знижує ефективність процесу державотворення. Навіть, здавалося б, оптимальне рішення пропускати до парламенту через високий прохідний ценз лише п'ять-шість основних партій, як це було на останніх парламентських виборах в Україні (японський варіант), як не дивно, також не позбавлене недоліків.

Справа в тому, що в наш час сама партійна система переживає глибоку кризу. Адже історично вона виникала за часів, коли партійні ідеології віддзеркалювали, перш за все, монопольні економічні інтереси певних класів, до того ж, налаштованих на якщо не революційно-руйнівний, то принаймні на радикальний переустрій суспільства. В епоху ж переходу від традиційно індустріального суспільства до цивілізації партії неминуче перестають відігравати роль у формуванні стратегії розвитку суспільства.

Спроба ж різкого розширення соціальної бази політичних партій за рахунок включення у їхні програмні положення загально-світоглядних положень (цим шляхом свого часу пішли європейські партії християнсько-демократичного та соціал-демократичного спрямування, а потім і “зелені”) аморфізує партійні ідеології, робить їх невиразними і схожими, що знов-таки прийнятне лише для стабільних суспільств, де електоральний, вибір орієнтується, швидше, на нюанси циклічного посилення соціальної чи ліберальної складової у загальнодержавній політиці.

В українському ж варіанті це нерідко призводить до повного відриву партійних програм і гасел від реальних групових та кланових політичних сил, які виступають, точніше, приховуються за тим чи іншим політичним брендом, незалежно від того, має цей бренд традиційну символіку (комуністи, соціал-демократи) чи екзотичну, зовні модерністську політичну орієнтацію (“Озимі”, “Нова генерація” тощо). Вже не кажучи про процес постійного дублювання все нових і нових “справжніх”, “автентичних” “демократичних християн”, “соціал-демократів”, “комуністів”, “соціалістів”, “зелених”, які, безмежно заплутуючи пересічного виборця, воюють не стільки зі своїми політичними антагоністами, скільки, як справжні неофіти, з колишніми “своїми”, які зрадили “червону”, “рожеву” або “зелену” ідею. Отже, ні про яку більшу прогресивність чисто партійного парламенту за європейським взірцем відносно мажоритарної системи, яка насправді була історично першою і виникла на етапі становлення європейських націй, у нинішній ситуації не може бути й мови. (Мажоритарний механізм, до речі, зберігається у Франції, до нього періодично повертаються в Італії.)