Олександр Шморгун - Реформа української влади. Чи є парламентаризм вищою формою демократії?

Виступаючи проти нині поширених в світі панічних та катастрофічних настроїв, він чомусь згадує прогнози Римського клубу лише стосовно епідемії СНІДу. Мовляв, згідно з пророцтвами цєї організації, всі ми вже давно повинні були, що називається, “канути в Лету”, а ми — нічого, живемо, ще й статті про те, що все не так вже й погано у нашому “датському королівстві”, пописуємо.

Взагалі, згідно із знаменитими доповідями Римського клубу, на початку нового тисячоліття на нас чекає прискорене загострення так званих глобальних проблем сучасності, пов'язаних, першою чергою, з ускладненням демографічної ситуації, зростанням військової конфліктності та поглибленням екологічної катастрофи.

Між іншим, той самий світовий тероризм, що примусив американців, поступаючись завоюваннями демократії в Америці, перетворювати країну на військовий табір і все більше мислити категоріями військового часу, за великим рахунком, і є індикатором загострення всіх вищезгаданих проблем на тлі досі небаченої світової поляризації рівня життя “світового села” і “світового міста”.

Щодо проявів глобальних проблем на переважній частині пострадянського простору, де, як правильно зазначає Золотарьов, все ще панує “радянщина”, то тут “реальність перевищує навіть найсміливіші сподівання”. Так що невиправний оптимізм Золотарьова, як на мене, проходить у контексті відомої пісеньки з рефреном “Усе гаразд, прекрасна маркізо”, яка, як відомо, закінчувалась тим, що, власне, життя чудове, за виключенням того, що згоріло все, що тільки може горіти.

Виникає питання: а навіщо взагалі відомому журналісту в контексті проголошеної тези про універсальність парламентаризму як найбільш адекватної форми західної демократії писати статтю, спеціально присвячену хибності всіх передбачень стосовно загострення рівня природного та соціального катастрофізму в сучасному світі? Очевидно, він не може не відчувати, що протилежний перебіг подій робить занадто очевидною слабкість запропонованих ним аргументів на користь переходу України до чистого парламентаризму.

Насправді не тільки влада у нашій країні, а мірою неминучого наростання глобальної нестабільності навіть європейські парламентські системи, як це завжди бувало раніше, обов'язково почнуть “пробуксовувати”, і народам західних країн, так чи інакше, доведеться відчути брак саме авторитарних політичних лідерів — провідників, здатних очолити країну в скрутний час, тих, кого ще у Стародавній Греції дуже симптоматично називали стратегами-автократорами. Адже загальновідомо, що будь-який парламентаризм не тримає удару надзвичайних ситуацій, не витримує зіткнення із справді суворою реальністю. Всі його прояви вимагають більш-менш тепличних умов, приживаються у порівняно невеликих країнах, на тлі високого добробуту переважної більшості їхніх мешканців, на узбіччі від будь-яких серйозних військових загроз, стихійних лих і соціально-економічноі нестабільності.

І це далеко не випадково, адже за ідеал сучасній ліберальній парламентській демократії править ідея загального виборчого права з мінімальним віковим цензом для “активних” — тих, хто обирає, і “пасивних” — тих, кого обирають громадяни, кожний з яких потенційно може займати найвищі щаблі в органах верховної владі. Тобто цілком у дусі висловлювань наших ідеологів парламентаризму тут, як це не дивно, спрацьовує радянський принцип “незамінних у нас нема”, і якщо й не ленінська “кухарка” або сталінський “гвинтик”, то принаймні освічений представник “середнього класу”, “фахівець” за такого підходу може і повинен керувати державою (згадаймо, в афінській демократії найбільш активно застосовувався такий спосіб виборів на вищі державні посади, як жеребкування).

Державний соціалізм чудернацьким чином тут збігається з граничним лібералізмом, адже ефективна влада (як і ефективна ринкова економіка) — це влада, у якій все “крутиться” немов би само собою, без втручання із зовні, це державна машина, якою після закінчення політичних “курсів водіїв” може керувати практично кожний. Державна влада — то “нічний сторож” типу наших вахтерів-пенсіонерів, покликаний не стільки усувати небезпеку, скільки сигналізувати про її наявність. Основне ж гасло такого типу впади — “Не нашкодь!”.

Видатні, непересічні особистості для такої політичної системи, ідеалом якої стала керована “невидимою рукою” добровільного узгодження конкурентних інтересів ліберальна ринкова економіка, справді виступають лише як зайвий, а то й ворожий елемент, який вносить непотрібні викривлення у відлагоджений механізм поділу і взаємного стримування “агентів” політичного ринку — різних гілок влади. У вік сучасних комп'ютерних технологій та телекомунікацій, коли постійні соціологічні опитування у режимі постійно діючого референдуму, здається, реалізують споконвічний ідеал “прямої” демократії щодо керування, або принаймні постійного впливу населення на прийняття політичних рішень, легко виникає ілюзія, що політик — це той, хто, не припускаючись жодної “відсебятини”, лише постійно дослухається до голосу народу саме як гласу Божого і коректує свої дії відповідно до його вимог.