Олександр Шморгун - Реформа української влади. Чи є парламентаризм вищою формою демократії?

Можливо, саме тому автор “Антиматриці” підкреслює, що особисто йому президентська модель влади імпонує. Він навіть слушно натякає на головну загрозу парламентаризму — неминучу бюрократизацію і, додам від себе, тоталітаризацію в кризових ситуаціях цієї форми влади.

Водночас Мороз і Золотарьов стверджують, що історія знає багато прикладів ефективних парламентських демократій і лише одну (американську) повноцінну президентську республіку, яка, до того ж, фактично унікальна, бо пов'язана з неповторними особливостями становлення американської держави. Я не буду зараз з'ясовувати, чому, наприклад, той самий Золотарьов не згадує, точніше, згадує лише. у негативному контексті як приклад тієї самої бюрократизації, деголлівський режим П'ятої республіки, і не полемізує з авторами великої кількості публікацій і в Україні, і в Росії, які деголлівський президентський авторитаризм оцінюють позитивно саме в контексті ефективного вирішення тих завдань, які стоять перед практично всіма державами пострадянського простору (про це неодноразово писав і я). Скажу лише, що на тлі загострення кризових явищ (дуже часто ними ж і спровокованих) практично всі парламентські режими, які існували до 60-х років XX століття, виявили повну неефективність.

Це, наприклад, стосується практично всіх варіантів французького парламентаризму, не здатними впоратися, за словами видатного історіософа Арнольда Тойнбі, із викликами історії виявилися і класичні парламентські республіки з однопалатними парламентами, і абсолютистські конституційні неомонархіі з суто декоративними нижньою та верхньою палатами, що стали останнім проявом пострадянської політичної моди, і парламентсько-президентські республіки на чолі з “зіц”-президентами, зосередженими на суто зовнішньополітичних представницьких функціях.

Отже, зовсім не випадково у ситуації перманентних надзвичайних станів, коли необхідність введення президентського правління просто ставала очевидною, до влади приходили або безпосередньо військові — Наполеон, Гінденбург, Франко, де Голль, Піночет, Пілсудський, Хорті, Манергейм, Скоропадський, або лідери, яким подібний авторитарно-мобілізаційний тип управління також був органічно притаманний, — Кромвель, Бісмарк, Рузвельт, Черчилль, Тетчер, Ден Сяо Пін. Причому попри всі наступні “відкати” від досягнутого, витоки яких потрібно обговорити окремо, їм вдавалося об'єднати строкате населення в модерну державу або відстоювати суверенітет власної країни у страшних катастрофах XX століття, долати надзвичайно важкі економічні кризи.

У вищезгаданій статті “Анти-матриця” Золотарьов закидає Видріну незнання азів політології, нерозуміння того, що прем'єр у парламентській республіці — це лідер найпотужнішої партії, фракція якої перебуває в парламенті на чолі коаліційної більшості. Тому, мовляв, голосуючи за якусь партію, виборці водночас цілком свідомо обирають без будь-якого посередництва загальнонаціонального лідера, який, за автором “Анти-матриці”, нічим принципово не відрізняється від харизматичного президента, водночас не маючи його авторитарності. Тим самим кореспондент “Кієвского телеграфу” вирішує проблему сучасного політичного лідерства з легкістю просто-таки неймовірною навіть для газетної статті.

Але сам пан Золотарьов мав би знати, що в сучасному світі, окрім “класичної”, існують іще три основні моделі парламентаризму. Говорячи про посередництво між електоратом і першою особою виконавчої влади, Видрін міг, наприклад, мати на увазі парламентсько-президентську республіку типу такої, яку в якості “проміжної” на шляху до “чистого” парламентаризму пропонував Олександр Мороз, а тепер уже пропонує і наш Президент. Подібний парламентсько-президентский конституційний устрій затверджений в італійській, німецькій та чеській конституціях, згідно з ними значною мірою “весільного” президента якраз і обирають опосередкованим голосуванням парламентарі.

Крім того, не будемо забувати, що практично всі керівники лівих партій так чи інакше відстоюють ідею повернення до аутентичної “влади рад”, за якої, як відомо, виконавчі структури (“Держрада”) згідно з Конституцією, виконують свої функції лише тимчасово, у перервах між сесіями, а країною керує особливий орган — величезний за чисельністю “З'їзд рад”, або “Національна асамблея”, у якій персональна відповідальність тоне у відповідальності колективній, за принципами “кругової поруки”. Тим більше, що цей “орган” одночасно поєднує в собі законодавчі та виконавчі функції (подібна модель влади й сьогодні існує на Кубі).