Олександр Шморгун - Реформа української влади. Чи є парламентаризм вищою формою демократії?

Не забуваймо про те, що, суворо кажучи, попри заяву нашого Президента, в Україні зовсім не створено повноцінної президентсько-парламентськоі республіки. Радше можна говорити (і про це я вже досить докладно писав минулого року в “Українському слові”) у нашому варіанті про особливий, так званий монократичний парламентський абсолютизм пострадянського типу, за якого президент максимально необмежений у своїх правах, несучи при цьому мінімум персональної відповідальності.

У разі ж створення парламентсько-президентського варіанту нинішньої влади, за якого, (про що говорить сам Леонід Кучма), усю повноту відповідальності буде нести прем'єр, обраний парламентською більшістю, наступний глава держави, незалежно від того, хто ним стане, впритул наблизиться навіть не до статусу англійської королеви, яка за Конституцією “править, але не відповідає”, а швидше навіть до королівських повноважень а-ля шейх близькосхідного емірату, який не успадковує свою владу, а обирається тісним колом “сподвижників” — родичів, тобто в буквальному розумінні сім'єю, яка офіційно тримає основні владні важелі у своїх руках. Якщо ж прийняти модель верхньої палати, яку знову пропонує Дмитро Табачник на сторінках того самого “Тєлєграфа”, то практично відбудеться легалізація і легітимація “сім'ї” у більш розширеному кланово-родовому нерадянському розумінні.

Найголовніше ж полягає в тому, що абсолютно безпідставно вважати, буцімто формальне підсилення урядової законодавчої влади, так би мовити, в автоматичному режимі веде до збільшення у структурі влади питомої ваги “демократичності”. Навпаки, як незаперечне свідчить історія, посилення дистанціювання президента від уряду нерозривно пов'язане зі зменшенням його персональної відповідальності, навіть у разі, коли він обирається не на загальних виборах, а парламентом, це може призводити на практиці до втрати “главою держави” почуття політичної реальності, посилювати деспотичний потенціал формально парламентської моделі влади, за якої “ґарант” зосереджений лише на ґарантуванні власної безпеки.

Наприклад, якщо вже говорити про реальні негативи де-голлівськоі Конституції П'ятої республіки, то вони, на моє переконання, полягають у тому, що, порушивши принципи класичної президентської республіки на користь сучасного неоабсолютизму, де Голль, формально очолюючи, кабінет міністрів, погодився на введення посади прем'єр-міністра у якості лідера саме парламентської більшості (це не передбачено, наприклад, “еталонною” президентською конституцією США), на плечі якого лягає тягар реалізації економічної політики. Це врешті-решт сприяло зайвому захопленню французького генерала питаннями не просто зовнішньої політики, а світової геополітики, за рахунок контролю над внутрішнім розвитком країни. Внаслідок цього де Голль фактично проґавив початок дуже серйозної політичної кризи, яка, зрештою, значною мірою і підірвала його авторитет як лідера нації.

Отже, далеко не всяке парламентське президентство є кроком уперед на шляху демократичного розвитку.

Ідеологи українського парламентаризму часто заявляють:

“нехай парламентська демократія з притаманним їй “розмиванням” владних повноважень по всьому владному полю і не є найбільш ефективною з точки зору своєї оперативності, мобільності, стратегічної прогнозованості, але вона все ж таки максимально усуває небезпеку узурпації влади і повернення буквально знайомого з попередньої історії варіанту політичного тоталітаризму. Справді, адже навіть у діяльності видатних реформаторів-особистостей межа між конституційним авторитаризмом та відкритою диктатурою часто була досить умовною. І це особливо небезпечно саме тому, що тенденція до все більшої бутафоризації та імітації демократичних колегіальних органів виразно простежується на переважній частині пострадянського простору. То нехай не буде краще, аби не було гірше! Нехай існує максимально збалансована парламентська система стримувань і противаг, без перекосу в бік виконавчої гілки влади. Тим більше, що за нинішньої ситуації поки що практично нема де взяти своїх бісмарків, де голлів або черчиллів, для яких поняття “Батьківщина” було священним, а боротьба за досягнення максимальної національної незалежності у цивілізованому сенсі цього слова — головною справою всього життя.