Олександр Шморгун - Реформа української влади. Чи є парламентаризм вищою формою демократії?

Справді, а що, коли наступний президент виявиться не оспіваним Іваном Франком в однойменній поемі Мойсеєм, а черговим Іваном Сусаніним, і після нових поневірянь по пустелях яких-небудь “шокових терапій” остаточно заведе народ не в край обітований сучасного постіндустріального суспільства, а в болото страшної через свою неподоланність неорадянщини?! Адже сьогодні ми справді маємо ситуацію, за якої, особливо після чергової чистки кадрів, навіть без будь-якої фальсифікації виборів може не виявитись жодного політичного провідника, гідного високих завдань, що стоять перед Україною. Саме про подібну ситуацію ще на початку дев'яностих співав один з найталановитіших рок-музикантів Юрій Шевчук: “Ось прийшла погодка, кого хочеш обирай із десяти холуїв”.

Так-то воно так, але не зовсім. Адже головна проблема якраз і полягає в тому, що навіть найбільш деперсоналізована парламентська демократія в принципі не може бути ефективним запобіжником від тоталітарної диктатури! Причому пропоноване Золотарьовим зосередження повноти виконавчої влади в руках прем'єр-міністра не менш небезпечне, аніж культ президентської особи (особливо в українському та російському варіантах, коли, за Конституцією, саме прем'єр у разі недієздатності президента успадковує статус всенародне обраного, тобто є віцепрезидентом “за сумісництвом”).

І якщо вже Золотарьов постійно застерігає нас від небезпеки еволюції авторитарної президентської моделі у терористичну диктатуру на кшталт Гітлера чи Муссоліні, мушу йому нагадати, що якраз і “Фюрер”, і “Дуче”, перед тим як узурпувати владу, перемогли разом зі своїми партіями на офіційних парламентських виборах і стали цілком легітимними прем'єр-міністрами.

Більше того, як свідчить історія, намагання розосередити або деперсоналізувати виконавчу владу з метою уникнення її узурпації — чи то у формі римських консульських тріумвіратів, чи то їхніх аналогів у Другій французькій республіці — завжди призводили до результатів, протилежних очікуваним. Це саме стосується так званої “влади чотирьох”, із якої починалася диктатура Піночета, або навіть французької Директорії, у якій п'ять (!) директорів головували по черзі кожні декілька місяців. І це не випадково. Адже всі спроби такого розмивання або розмазування авторитарного компоненту виконавчої влади обов'язково призводять до втрати її ефективності й дуже швидко обертаються на ситуацію “лебідь, щука та рак”, внаслідок якої “віз” — реформи — залишатиметься “і нині там”.

Тому побудова з метою запобігання рецидивів нацизму у повоєнних Німеччині, Італії та Японії абсолютно ідеальної парламентської системи взаємного стримування гілок влади (чого лишень варте право взаємного вето прем'єра та нижньої “Палати представників”, передбачене японською конституцією) рано чи пізно вкрай негативно позначиться на антикризовому владному потенціалі цих країн.

Узагалі Англія, яка явно правила за взірець ідеальної демократії при побудові багатьох сучасних парламентських державних устроїв, на мій погляд, є значно унікальнішою, аніж президентські США, які Золотарьов фактично вважає швидше винятком із традиції західної демократії, ніж її правилом. Адже глибоко вкоріненої в менталітеті британців потужної консервативно-монархічної традиції, на якій виросла сучасна політична нація, немає не тільки на пострадянському просторі, а й у багатьох західних країнах, що, навпаки затвердились у якості сучасних держав через радикальне заперечення монархізму.

Завдяки існуванню цієї традиції харизматичний прем'єр у скрутні для Великої Британії часи може ставати справжнім лідером нації. Наприклад, за однозначним визнанням фахівців, Черчилль і Тетчер, спираючись на традиції англійського “звичаєвого” права, де-факто були справжніми авторитарними президентами, не порушуючи авторитету монархічних інститутів, які є символом народного суверенітету. Але не забуваймо, що вирішення головного для практично всіх країн пострадянського простору завдання — побудови суверенної політичної нації — у Британії відбулося за мінімальних перешкод. А от США та Франція, що, подібно до України, вирішували це завдання під значним тиском зовнішньої та внутрішньої реакції, стали класичними президентськими республіками.