Пилип Наум’як - Україна, 1933 рік. Голодомор. Шлях української сім’ї. Свідчення очевидців

На відміну від українських емігрантів із Західної України, з польської Галичини, які відверто демонстрували свій патріотизм і католицьку віру, більшість українських емігрантів з Радянського Союзу відмовлялися від своєї ідентичності й одразу асимілювалися, пориваючи навіть із рідною мовою. Бажання порвати будь-які зв’язки з їхнім колишнім життям, хай яким коротким воно було, бажання зреалізуватися в новому світі, проявлялося, отже, дуже ясно.

Лише коли мені вже виповнилося вісім років, і після того як батько налагодив зв’язки з українською діаспорою в Парижі, він раптом почав говорити з нами українською. Він ніколи не розповідав про своє дитинство і дуже мало говорив про своє вивезення до Німеччини, але на нацизмі було поставлено хрест, і на це було дві причини: перша – та, що німці не збиралися навертати свої жертви в нацизм; їм вистачало мучити їх, а потім знищувати, а свідомості вони не торкалися. Комуністи додавали самообмовляння, визнання провини й психічне ґвалтування, перед тим як убивати. «Ми зробимо їм ідеальний мозок, перш ніж прострілити його», проголошує Партія в книзі Джорджа Орвелла «1984». Друга причина полягає в тому, що німці програли війну, їхні злочини були визнані, викриті й стали навіть головним предметом «обов’язку пам’яті», принаймні у Франції, де для жертв комунізму становище було складним і ще й досі залишається дуже делікатним.

З часом мої знання про історію України розширилися, і я дізнався, що в документах батька зазначене не його справжнє місце народження. Звільнений американцями з німецької концтабірної робочої команди, він зміг видати себе за українця, що народився в Польщі, аби не бути виданим у Радянський Союз та опинитися в ГУЛАГу. Отже, мій батько не був громадянином Польщі… він народився 1926 року в Радянській Україні… Убивство дідуся мало своє пояснення, а як щодо голоду? Батькові на часи тих подій було сім років…

Усвідомлюючи, що два роки, проведені батьком в американській армії, були його першими двома щасливими роками, мені цікаво було дізнатися про його життя в Німеччині й в Україні. На моє п’ятнадцятиріччя, коли мої товариші читали комікси про прибульців і Макдака, я попросив подарувати мені на день народження «Аушвіц» Леона Полякова. Марно було батькові пропонувати мені який-небудь роман чи «Астерікс», я не відступав. Очевидно, саме тоді, прочитавши «Аушвіц», я вже не припиняв думати про страждання українців при Сталіні. Василь Гроссман, російський радянський письменник родом з України, який присвятив цілий розділ серед найкращих сторінок свого літературного доробку знищенню українців голодом, зізнається, що усвідомив не лише свою належність до євреїв, але також і масштаби ГУЛАГу та геноциду українців 1933 року, коли дізнався про Голокост і знищення нацистами його сім’ї. У книжці «Все тече» він описує й ставить в один ряд масових убивств «спільний скрегіт колю чого дроту в сибірській тайзі й у таборі Аушвіц» [13] Vassili Grossman, Œuvres, Paris, Robert Laffont, 2006, p. 987. . Те, що Арендт змогла показати своїми блискучими інтелектуальними конструкціями, Гроссман осмислив через призму того, чим він був свідком. Обоє вони заслуговують на вдячність.

Якось у 1987 р., у Франції, під час канікул ми з другом гуляли в далекому селі у Франш-Конте, сиділи ввечері в кафе і ділилися між собою різними дурничками українською мовою. До нас підходить якийсь селянин, вочевидь, пенсіонер, питає, чи ми українці, і починає жартувати… українською! Але його рідна українська мова була пересипана французькими висловами, виглядала незграбно, попри рідний акцент, який він зберіг. Очевидно, той чоловік свідомо відмовлявся говорити рідною мовою вже сорок років і багато чого з неї вже забув. Здогадавшись з його акценту й поведінки, що він був з Радянської України, а не з польської західної України, я запитав його про голод. Він раптом змовк і пішов від нас, навіть не попрощавшись і не заплативши за випите.

Одна жінка, родом з Києва, повідала мені, що ще багато років у Франції, після війни, їй здавалося, що за нею стежать, підслуховують, і вона боялася, що щось скаже у своїх нічних кошмарах.

Три роки потому вже в Шпикові, віддаленому селі українського Поділля, я наштовхнувся на це мовчання, що межувало з нечемністю, в останніх живих свідків. Я, перша тут людина з Заходу, ходив лабіринтами садків, городів, протоптаних стежок, з яких складається такий характерний, приємний своїм безладним порядком пейзаж сіл центральної України з їхніми хатами, розкиданим, немов великі гриби після дощу. З фотоапаратом на шиї я виглядав мальовничі хати з останніми бабусями «вічної» України, які могли б переказати мені якісь спогади. Марна справа… Щойно я заводив цю розмову, і мене зустрічало те саме мовчання або ж ухильні відповіді: «Навіщо це? Все вже скінчилося, ми тепер маємо все, що нам треба…».