Пилип Наум’як - Україна, 1933 рік. Голодомор. Шлях української сім’ї. Свідчення очевидців

Я пам’ятаю ‘‘Торгсин’’ – державні крамниці, де селяни, яким не було що їсти, здавали свої коштовності за трішки хліба. Мати часто говорила про них. В надії ще хоч скількись пожити люди несли туди свої каблучки, релігійні й військові медалі, найзаможніші – зубні протези, ікони… Потім люди грабували могили, знімали з трупів каблучки й видирали золоті зуби. Мої батьки говорили про це і непокоїлися про наші сімейні поховання. Тоді якось увечері я пішов подивитися на кладовище, але не пішов далі першої могили, яка й справді була розрита. Надгробна плита була відсунута, дерев’яна труна розбита, і було видно труп. Я злякався й побіг звідти. Одного дня вчителька в школі попросила нас написати, чи наші батьки багаті, бідні чи середняки. Я не усвідомлював нашу нужду, а оскільки бачив ще нещасніших людей та інших, не таких бідних, то написав у карточці, що ми ‘‘середняки’’. Увечері до нас прибігла, нажахана, наша вчителька і дала мені заповнити іншу картку. Вона записала всіх своїх учнів як із бідних родин. Можливо, так вона врятувала нам життя…

У той період померла одна моя менша сестричка. Мені казали, що через тиф, але в ті часи то вважалося офіційною причиною дитячої смертності. Але оскільки було заборонено про це говорити, навіть і багато років потому, я ніколи не знав справжньої причини її смерті. Коли ми дітьми чули, як іде поїзд, то казали, що він їде в Росію, і кричали слідом за ним: ‘‘чух-чух-чух, жито-пшениця, жито-пшениця’’, і гуділи, як паровоз: ‘‘ту-ту-у-у-у-все-заберууу’’. Наспівували й таку частівку:

Мій батько знав, що рано чи пізно його заарештують, і тоді ми переїхали на північ України, поблизу російського кордону. Але 1937 року його заарештували як ‘‘ворога народу’’ за облудним доносом ‘‘трійки’’ (двоє свідків і один агент, який виголошує вирок). По нього приїхали двоє на машині. Я тоді був не вдома, а десь гуляв. Вони спитали в моєї маленької сестрички, що гралася біля хати, чи вдома батько. Вона відповіла, що вдома. Коли я прийшов, мати плакала. Я не зміг попрощатися зі своїм татом. А сестра ще довго потім винуватила себе. Але я все ще чекаю на прощання, яке в мене так і не відбулося. Батька відвезли до в’язниці в Чернігів, де його вбили пострілом у голову, як тисячі інших того року. Два місяці мати носила у в’язницю посилки для батька, але охоронці потім забирали все собі. Як і тисячі інших людей, вона писала Прокуророві СРСР Вишинському, тому, хто керував усіма цими вбивствами. Нарешті, один з охоронців зглянувся над нею і сказав, що батько помер, і їй уже нема чого ходити туди. Тіла страчених у тюрмі в’язнів закопували в полі неподалік. Потім це поле зорали й засіяли пшеницею. Не один раз я питав себе, дивлячись на свій окраєць хліба, чи пшениця, з якої його випекли, була не з того поля…

Нас виселили з нашої хати й помістили в якусь клуню за містом. Я роками спав на чотирьох старих стільцях замість ліжка і вкривався старим пальтечком. Я бачив, як виселяли сусідню сім’ю, коли арештували їхнього батька. Комуністи викинули на вулицю меблі, речі, матір і дітей у сльозах. Ніхто не міг нам допомогти, бо ми стали ‘‘ворогами народу’’. Матері радили подати на розлучення або взяти своє дівоче прізвище, а воно в неї було польське, тож це ніяк їй би не допомогло. Радили навіть одружитися з кимось знову. Вона завжди відмовлялася, і потім їй довелося дуже тяжко працювати, виконувати чоловічу роботу, як от вантажити й розвантажувати мішки… Ми з сестричкою часто чули поза спиною насмішки або й слова співчуття. Неподалік від нас стояли російські поселення, які облаштувалися тут у голод. У школі російські діти ображали нас, зневажали нас за те, що ми українці та ще й діти ‘‘зрадника’’ їхньої радянської вітчизни. Вони оббирали маленьких українців на дорозі, що проходила селом. У школі вони поводилися не так нахабно, але це був мій перший контакт з політикою русифікації. У школі зникали вчителі історії та європейської літератури. Раптом вони не подавали ознак життя в прямому й переносному значенні слова. Запитань краще було не ставити. Але всі знали, що їх було заарештовано й знищено. У шкільній програмі звеличували ‘‘великого російського брата’’. Потрібно було підносити Петра I (його називали Великим), який переміг українського козацького гетьмана Мазепу (так званого зрадника). Катерина (названа Великою) була благодійницею українців після того, як знищила вільне козацтво нашого народу й запровадила кріпацтво. Поважалися тільки ті особистості з нашої історії, хто віддався під владу Росії. Інші не сьогодні-завтра ставали буржуазними зрадниками, бо більше любили вільну Україну, ніж доброту ‘‘царів усієї Росії’’. Я мусив вивчати напам’ять вірші, що прославляли Павлика Морозова, юного російського піонера, що виказав своїх батьків і який мав бути для нас усіх нашим духовним товаришем. Після уроків я мусив, як призначений бути юним безбожником, ходити по хатах і переконувати людей, що Бога немає. Новими богами Совєтів були ‘‘бабця мавпа’’ і ‘‘бабуся Природа’’. У першій же хаті українська бабуся лагідно порадила мені кинути ці дурниці. Я не наполягав, бо, правду кажучи, не був сам надто впевнений. Та система була настільки деспотичною, що я часом замислювався, чи мій батько, може, й справді щось затівав проти режиму, справді був ‘‘ворогом народу’’. Вдома про політику розмов ніколи ніхто не вів: люди боялися виселення. Мати працювала десь, де я й не знав. Вона страшенно боялася проспати вранці, щоб її не заарештували як ворога народу під приводом саботажу на робочому місці. Будильник довго навіював на нас страх.