Пилип Наум’як - Україна, 1933 рік. Голодомор. Шлях української сім’ї. Свідчення очевидців

У сусідній Шпиківці три бабусі вели балачки біля колодязя. Покрита хусткою голова, чиста українська мова без жодних тобі русизмів, чим не картина для Рєпіна. Цього разу, щоб мене не прийняли за сексота, я одразу викладаю карти: я франко-американець українського походження, хотів би поговорити з вами про тридцять третій рік і таке інше. Нічого не вдієш, і через п’ятдесят сім років ці жінки все ще боялися, що якась із них донесе на інших! За три хати звідти я підходжу до симпатичного дідуся на автобусній зупинці. Сердечна розмова двох нероб в очікуванні на радянську чортопхайку, що вічно запізнюється. Варто було торкнутися теми 33-го року, як він відвертається від мене і йде геть. Проте день мій видався не аж таким безрезультатним. На зворотному шляху я загубився на одній із цих бісових українських стежок, що ведуть тебе скрізь і нікуди, де ти не маєш жодних орієнтирів, бо церква (принаймні, те, що від неї лишилося), сільрада, школа ховаються за деревами, і натрапив на хату, яка наче зійшла з якоїсь поеми Тараса Шевченка: солом’яна стріха, побілені вапном стіни, тин… і неодмінна бабуся, що сидить перед хатою на призьбі. Зав’язується розмова. Жінка запрошує мене до хати: тут усе як годиться – маленькі сіни, драбина до горища, єдина велика кімната, ікони на стіні, широкі лавки під вікнами, які слугують і скринею, і ліжком, величезна піч, що займає всю ширину і править за камін і за плиту, умивальник, полицю, стіл, а, головне, збоку й зверху місце для двох людей, які взимку могли спати на ній у теплі. Я продовжую розмову, не торкаючись головного, але обережно підводжу стареньку до потрібних мені питань. Раптом, посеред якихось життєвих дрібничок вона каже мені: «Коли я була молода, тут стався страшенний голод. Сама я працювала на заводі неподалік звідси, мене годували на роботі, але я не мала права відносити щось додому. А тут у нас забрали все, всі наші запаси, все. Мій батько помер перший від голоду, ось тут, на лаві. Мати померла на печі, а моя сестра повісилася тут, у цій кімнаті. Я залишилася сама і так тут і жила весь час». Я не забув цю стару жінку, її хату і те, що вона розповіла, витягнувши це зі своєї пам’яті, яка мовчала шість десятиліть. Увечері я вклався в спальний мішок у такій самій хаті, що вже розвалювалася, бо була покинута ще з тих часів. Сон не йшов до мене, і я думав про померлих селян, для яких я був посмертним непроханим гостем. Того вечора мене охопили пекучі почуття. Кількома роками раніше я відчув подібну самоту, замислившись над великими людськими трагедіями Європи. Це було 1984 року у Польщі, в таборі Біркенау поблизу Аушвіца.

Ми ходили самі серед табірних бараків, і здавалося, що їх залишили напередодні… Свого часу мене глибоко вразив вигляд містечка-мученика Орадур-сюр-Глан: обвуглені стіни ніби кричали в німому містечку. Це було також в Ірландії, 1987 року, на краю ірландського півострова Акілл в глибині Коннемари, у селі-примарі Кіль, покинутому мешканцями під час голоду 1848 року.

Але повернімося до нашого початкового запитання: чому ця книжка? Чому в розпал літа 2006-го, коли мої французькі колеги їдуть на пляжі півдня Франції, я ходжу розбитими дорогами з висохлими баюрами бідного села Соболівка в центрі українського Поділля разом із літнім схвильованим батьком, довоєнною фотографією бабусі й моєю старшою сестрою, канадкою, що перетнула океан, щоб приземлитися в цьому геть не туристичному місці?

Ми не ставимо собі за мету пошук нашого коріння, про яке ми, втім, ніколи не забували. Ми повертаємось, і завжди знали, що це обов’язково станеться, до витоків сімейної, політичної, пам’яткової, національної та релігійної трагедії, свідками й нащадками якої ми є.

Написання цієї книжки є більше ніж свідченням, подібно до певних цілющих засобів вона не лише має дати змогу окремим свідкам зняти з себе напругу (одна жінка, яка свідчить у цій праці, сказала нам, що її молитви нарешті почуті, й вона може померти з миром), але також і допомогти нашій сім’ї назавжди розпрощатися з численними стражданнями й недомовками.

Я знав, що колись, рано чи пізно, я муситиму піти на пошуки родинної пам’яті, і це буде не легко. Роками «Криваві жнива» Роберта Конквеста і «Жовтий князь» Василя Барки стояли на моїх полицях, і я не наважувався відкрити їх.

Відкрити могилу цього голокосту, привезти батька в село його дитинства, розпитати свідків… А потім усе перевернулося. За якихось кілька місяців мій батько овдовів і переїхав ближче до мене, один із моїх дітей тяжко захворів і хирів, і Помаранчева революція вивела мене зі сплячки, в яку я заглибився, заспокоївшись після проголошення незалежності України 1991 року. Як забути той ранок грудневого понеділка 2004 року? Я не дуже уважно стежив за тодішніми виборами, впевнений, що центральна й східна Україна знову оберуть якогось колишнього радянського апаратника. Сьома година ранку, перші новини по радіо: «Фальсифіковані вибори в Україні… Люди масово збираються на площах великих міст… Ющенко, кандидат від помаранчевого руху, став жертвою спроби отруєння…». Я біжу до батька сповістити йому цю новину й подивитися разом із ним передачу англійського інформаційного телеканалу «Євроньюс» (чесність і актуальність інформації якого заслуговують на повагу): я можу бачити наживо, як Україна перегортає нову сторінку своєї історії! Центральним розділом у цій історії постає великий голод 1933 року.