Пилип Наум’як - Україна, 1933 рік. Голодомор. Шлях української сім’ї. Свідчення очевидців

Останній вечір в Україні або як витратити свої рублі в крамницях, де загорнуті в «Правду» оселедці та плакати Червоної армії залишають байдужими перехожих з їхніми повсякденними турботами. Двоє шпиків у цивільному ходять за нами не ховаючись. Можливо, щоб завадити нам утекти до Якутії? На станції прощальна процесія: міліція й агенти в цивільному, щоб переконатися, що ми сіли в поїзд. Наступний етап: Київ і обов’язкова для іноземців зала очікування «Інтурист». Вона під наглядом, і виходити з неї заборонено. У Брест-Литовську нам потрібно було купувати новий квиток на поїзд: черга, чекання, «приходьте за годину»… Мій батько нервує й кричить російською касирці у віконце: «Ви нас видворили, ми маємо виїхати з СРСР сьогодні! Тож або ви даєте нам квитки негайно, або ми йдемо до КДБ і скажемо там, що це ви не випускаєте нас!». За п’ять хвилин ми отримали свої квитки… Польський митник побачив у наших паспортах відмітку про видворення. «Отже, панове мали проблеми на Сході? – посміхнувся він. – Вони там ненормальні!». Ми були вже на Заході.

З нами не поводилися грубо, але вони ошаленіли в пресі своїми пропагандистськими статтями. Мій батько став там зрадником своєї радянської вітчизни, що приїздив підбурювати своїх родичів і дестабілізувати суспільний лад. Я, у свої дев’ятнадцять років, став агентом українських націоналістів, що проходив підготовку у воєнізованому таборі в Англії. Хай би ці дурниці, в принципі, звичні для радянської преси. Але більш ненормальним з їхнього боку було надрукувати статтю, в якій моя бабуся зрікалася й проклинала свого сина, хоча насправді вона ніколи не писала й не читала цього.

Нас не забули у Вінниці. У 1989 році після кількох відмов ми отримали візу. Перебудова була в розпалі, і Україна звільнялася. На Західній Україні католики вимагали повернення їм їхніх церков, на вулицях проходили напіврелігійні, напівнаціоналістичні демонстрації. На будинках, на машинах і навіть на поїздах можна було бачити жовто-блакитні українські прапори. У Вінниці життя було не таким активним, і національне українське об’єднання «Рух» складалося переважно з представників української інтелігенції. Ми побували на одних із перших його зборів, тоді ще неформальних, на галявині міського парку. Всі пам’ятали нас – людей із Заходу, що були затримані й вислані з міста під великий шум радіопропаганди та газетних статей. Ці каламутники режиму зацікавили їх іще вісім років тому. Нас запрошували в різні інститути, і ми виступали там з питань, що стосуються української ідентичності. Можна сказати, що відбулася певна реабілітація.

Мій батько народився 1926 року в Радянській Україні, на Поділлі (ближче до Умані, ніж до Вінниці), одному з країв, що найбільше постраждав від організованого голоду. У той період йому було сім років. Велике село, де він жив, Соболівка, гуртувалося навколо цукрового заводу, де працював мій дідусь. Я його не знав, бо він був заарештований і розстріляний у серпні 1937 року під час Великого Терору, як і 30 тисяч його українських земляків, що народилися в Австро-Угорщині до 1914 р. і які, на свою біду, залишилися в Радянській Україні після короткого періоду незалежності Української держави в 1918–1920 років. Мій дідусь був робітником, його сім’я не була розорена чи розкуркулена [10] Розкуркулення торкалося селян, які відмовлялися від «добровільної» колективізації, і означало, найчастіше, виселення всієї сім’ї або ж розстріл. під час примусової колективізації 1929 року, вона також не зазнала голоду, який нищив навколишні села. Робітники отримували на заводі харчовий пайок на себе й сім’ю – рівно стільки, щоб можна було вижити.

То що ж бачив мій батько? Що він «забув» через розлади особистості, про які пише Ханна Арендт у своїй фундаментальній праці про тоталітаризм [11] Origins of Totalitarianism, 3 volumes, New York, 1951. ? Це залишається таємницею [12] Ті скупі розповіді мого батька, що наводяться далі, були почуті мною здебільшого, коли він став удівцем і жив разом зі мною. Але це завжди були прості спогади, які він ніколи не оповідав, а які раптом виринали з застиглої пам’яті під час звичайної бесіди або під впливом якоїсь описаної в пресі події, що несвідомо наводило його на ту чи іншу подробицю. Дещо інше також спантеличувало мене в його поведінці. Я часто бачив, як батько, до речі, викладач і інженер, підбирав з землі загублені ґудзики, а, поївши, ретельно, методично, повільно витирав хлібом тарілку. . Він був вивезений з країни в шістнадцять років як «остарбайтер» (раб зі Сходу), потім переведений працювати в концтаборі, а до Франції прибув як солдат допоміжної служби американської армії для нагляду за німецькими полоненими.