Пилип Наум’як - Україна, 1933 рік. Голодомор. Шлях української сім’ї. Свідчення очевидців

Продовжимо нашу розповідь і послухаємо, що згадує моя бабуся простою мовою про цей період:

«Під час голоду ми жили в Соболівці, на Поділлі. Це було в тридцять другому й тридцять третьому році. Ми жили навпроти цукрового заводу, де працював мій чоловік, Дмитро. Коли почалася колективізація, комуністи хотіли примусити його працювати на них сексотом. Він відмовився, але зрозумів, що жити йому залишилося недовго. Ми отримували пайки з заводу, мої діти Віталій та Антоніна не голодували, але страждали від недоїдання і хворіли на рахіт. Я робила все, щоб вони не бачили тих жахів, що коїлися навколо. У ті часи ми мали корову. Ночами навколо блукали селяни в пошуках якоїсь їжі, ми їх чули, тому корову тримали в сарайчику за хатою. На дверях були набиті залізні прути, і ми замикали їх на замок, щоб корову не вкрали. Вночі мій чоловік і сусіди сторожили її зі зброєю. Я регулярно носила щось поїсти знайомим селянам, що потерпали від голоду [14] Під час поїздки до Києва у 1981 р. ми зустрічалися з людиною, яка підтвердила, що була врятована від смерті моєю бабусею. . Це було жахливо, люди помирали з голоду. Були й випадки людожерства [15] Свідчення, опубліковані в українській пресі 1990-х рр. підтверджують, що випадки канібалізму траплялися й у Соболівці. . Зникали кудись діти. Двоє сусідських діточок зникли, і їх, мабуть, таки з’їли. Коли мій син ішов у школу, а я не могла повести його, то я казала йому, щоб він ішов посеред дороги, не підходив близько до хат, бо його могли захопити зголоднілі страшидла. У сорок сьомому році знову стався голод. Я поїхала до родичів на західну Україну добути харчів. Радянська пропаганда писала про галичан, що то були кровожерливі націоналісти, які вбивали всіх радянських людей. Я знала, що то була чиста пропаганда, і їхня допомога дала нам змогу вижити. Після війни я була впевнена, що мій син помер у Німеччині. Можливо, так було б і краще, бо люди з НКВС розшукували його й розпитували, чи не отримувала я відомостей про нього через родичів із західної України. І лише через двадцять років я дізналася, що він живий, і ми отримали листа. Я побачила його знову в шістдесят дев’ятому році, тобто за двадцять сім років після того, як він пішов».

Мій батько продовжив:

«У той голод мені було сім років. Батько приносив нам якусь їжу зі свого заводу. Я пам’ятаю, особливо, що їв бурякову мелясу, а також іще й маленьку, ще зелену, картоплю, яку ми поїдали з лушпинням. Мати посилала мене інколи ‘‘купити’’ молока в сусідів, і платив я їм не грошима, а лушпинням. Часом варили суп із кропивою, і це звалося ‘‘зелений борщ’’. А якось ми їли горобців, яких мені пощастило вловити. Мій живіт був тоді роздутий, і стирчав, як пухир, між худющими ногами й руками. До нас заходили жінки попросити трішки меляси, яку батько приносив із заводу. Сусіди варили шкіру з черевиків, щоб приготувати з неї якийсь суп. Ідучи в школу я мусив прямувати серединою дороги й не наближатися до хат, бо знав, що в селі зникали діти. У школі ми підбирали крейду та їли її. Час минав, і учнів у класі меншало. На стінах висіли портрети Леніна й Сталіна в оточенні щасливих дітей із лозунгами типу ‘‘Спасибі нашому татусеві Сталіну за наше щасливе дитинство!’’ або ‘‘Жити стало краще, жити стало веселіше!’’. Авжеж, то було ще те життя! Я шкрябав нігтями по стінці хати і їв якусь крихку плісняву. Траплялося, що я непритомнів, несподівано і в будь-якому місці. З іншими хлопцями ми бігали красти яблука, налітали на дерево, як сарана, і поїдали їх якомога більше і якомога швидше. Якось я пішов украсти кавуна, це було небезпечно, бо на баштані була сторожа, і нас могли побити. Я бачив також довжелезні черги людей, що чекали під магазином день і ніч, підміняючи один одного. Я пам’ятаю, як непокоїлася моя мама через мій рахіт. Вночі ми чули, як зголоднілі селяни викопували заводські відходи – то були бурякові відпадки, якими робітники годували своїх свиней. Селяни викопували їх зі сміттєвих ям і їли просто там, на місці, серед ночі. Удень я бачив нещасних селян, що сиділи під стінами заводу. Вони жебрачили або продавали свої речі за який-небудь харч. Приходила міліція й проганяла їх звідти [16] У 2008 р., під час поїздки до батьківського села, один селянин розповідав, що дуже багато селян тоді жебрачили біля заводу, і так само багато їх там же й помирало. Тіла потім скидали в довгу яму, вириту вздовж стіни заводу. . Я нерідко ходив із матір’ю в сусіднє село. Мама приносила селянам щось поїсти. Їжу вона ховала під одягом, бо боялася, щоб по дорозі на неї не напали й не відібрали усе. Вона не хотіла, щоб я заходив у хати й бачив, як люди вмирають від голоду. Вона казала мені про це, і я знав, що відбувається навколо нас. Я чекав її на дорозі й боявся. Одного разу я зайшов до хати. У тих людей не було вже геть нічого, і вони стогнали. Я знав, що люди їдять чоловічину. Мати забороняла мені й сестричці гратися надворі. Я пам’ятаю ту зловісну й тривожну атмосферу, коли люди пошепки передавали один одному лихі новини, коли ночами хтось снував біля нашої хати, коли скрізь була непомітно присутня смерть. Тоді навколо села бігали великі зграї покинутих і здичавілих собак. Мати застерігала мене, щоб я не підходив близько до них, а як побачу, то щоб одразу втікав. Пізніше я дізнався, що вони пожирали трупи наших селян і витягали їх з їхніх халуп або з братських могил. Я часто думав про все це, і мене переслідували нічні кошмари.