Пилип Наум’як - Україна, 1933 рік. Голодомор. Шлях української сім’ї. Свідчення очевидців

Що далі тривала війна, і світлішим ставав наш суп, більше тирси додавалося в борошно, з якого випікали наш хліб. На роздачі треба було якось вгадувати правильне місце, намагатися отримати в миску повного черпака та ще й з густішим і не таким світлим супом. Інколи в’язні заводили розмови про кухню. Розповідали з усілякими подробицями про сімейні застілля та кулінарні традиції своєї країни. А ми, тобто я й український товариш, ніколи не говорили про кухню. Бо про що ми могли б розповісти? Про голод тридцять третього року? Про наше постійне недоїдання? Я ніколи не бачив ні шоколаду, ні бананів, ні апельсинів… Розповідати їм про голод? Мені б ніхто не повірив. Серед нас могли навіть бути й комуністи. Мені не потрібна була зайва халепа. А потім якось я побачив себе у випадково знайденому дзеркальці: хирна шия курчати, здичавілі й запалі очі, відразливий лик смерті…

Двічі до мене виявили милосердя. Першого разу якась німкеня потай поклала бутерброд на дорозі, якою я йшов поза табором, і здалеку вказала мені на нього пальцем. Другого разу то був німецький суп, який французькі військовополонені не бажали їсти, коли отримували посилки від Червоного Хреста. Їхні бараки стояли неподалік нашого місця роботи, і ми чекали, коли вони поїдять, потім заходили, випивали їхній суп, злизували крихти зі столу. Вони ніколи й нічого нам не пропонували, але й ніколи не виганяли. Ми з ними були дві різні породи: вони мали офіційний статус, національність, форму; а ми були лише недолюдами, і наша національність вміщувалася на клапті ганчірки. Було й інше страждання: неможливість усамітнитися, десь присісти, щоб можна було думати, як людська істота, а не як собака, який весь час боїться, що його поб’ють. Траплялося, що я ховався в нужнику, щоб поплакати якусь хвильку над своєю долею.

Особистість кожного в’язня була зведена до шматка ганчірки, що він носив його на собі: “P” для поляків, “OST” для радянських, трикутник певного кольору для тієї чи іншої нації, шестикутна зірка для євреїв, яких у таборі було вже не дуже багато. Євреї й радянські полонені в польських таборах піддавалися селекції, гинули в газових камерах і спалювалися в крематоріях, але в нашій команді цього не було. Зима видалася суворою. І хоча я натягав на себе мішок з-під цементу замість спідньої сорочки, я мало не підхопив запалення легенів. Але я б ні за що на світі не пішов би в лазарет, бо, як казали мені давні в’язні, звідти часто виносили вперед ногами.

Одного зимового вечора нас змусили пройти перед в’язнем, який спробував утекти. Він був голий, і на нього повісили табличку з написом про його провину. Його залишили прив’язаним на всю ніч. Він стогнав. На ранок він замерз. Щоб захиститися від холоду, я вдягав під сорочку порожні мішки з-під цементу. За кілька місяців я не пам’ятаю, щоб хоч раз був під душем, але я пам’ятаю довгі години вичісування вошей у бараці, як мене обстригли, роздягали догола і спалювали мій одяг задля дезінфекції, а потім видали мені смугасту куртку в’язня. Вночі клопи вилізали на стелю і падали звідти на наші поснулі тіла, щоб ссати нашу кров. У нашому блоці було багато різних національностей зі східної Європи, а також і російські солдати. Я їх остерігався і більше тримався компанії поляків чи українців. Якось увечері росіяни наскочили на одного з них, бо він щось украв. Вони вкрили його якимсь рядном, щоб заглушити крики, і били його до смерті всім, що потрапляло під руку.

Двічі мене бив німецький капо. Мене поставили розвантажувати мішки з цементом, вочевидь важчі за мене самого разом із моєю сумкою й ложкою. Я беруся за тачку… Руки витягуються, але вона від землі не відривається. Ця робота мене доконає, бо вже після першої зміни я матиму грижу або впаду від знесилення, краще вже бути побитим. Я все кинув, тевтонський бульдог накинувся на мене з криком: посипалися удари держаком від лопати, ногами, кулаками… Але одразу після побиття мене поставили на іншу, менш виснажливу роботу. Іншого разу ми працювали за територією табору. В огорожі була дірка просто над землею, але крізь неї можна було вилізти на інший бік і подивитись хоча б мить на те, що залишалося від цивілізації в нацистській Німеччині, яку нівечили бомбардування. Ми з товаришем перелізаємо назад, і на тобі! Капо підстерігав нас, і знову почався вальс Штрауса! Він бив нас по черзі, і якщо один підіймався й хотів бігти, він кидався на нього і вкладав на землю ударами кийка.

Третій раз мало не став для мене останнім. На моє щастя, директор заводу був доброю людиною і врятував мене від того садиста, а мене відправив збирати полуницю в його садку і не заборонив їсти її… Але той капо тримав мене на прицілі, чекаючи лише слушної нагоди. За якийсь час після того він вилаяв мене за щось, що не мало б жодного сенсу в житті вільної людини. Я показав йому непристойний жест, і ось уже ця тевтонська свинюка з криком біжить по свого кийка, щоб розправитися зі мною. В’язні припиняють роботу – надто щасливі, що знайшли привід для відпочинку та потішитися видовищем. Але один чоловік застеріг мене, сказав, що капо мене вб’є, і краще мені тікати, але так, щоб не залишитися із ним сам на сам. Тоді я побіг цехами заводу, а той германський бовдур біг за мною. Це мене й урятувало. Директор заводу зупинив його і привселюдно вичитав йому чисто нацистську мораль: ’’Що ти робиш? Тобі не соромно? Ти, німець, виставляєш на посміх наш народ, ганяючись за якимсь остарбайтером!’’. Як я потім дізнався, той директор не був нацистом.